Жили два брати. Батьки померли, остались вони самі. Коли батько помирав, то наказував старшому синові, щоб не зобижав меншого. Землю, яка є, щоб поділив порівну. А земля в них була і гарна, і погана. На долині усе росло, що посій, а на горбку один пісок. Бур'ян, і той не ріс.
От надумав старший брат женитися. Узяв собі дівчину багату. Відділив брата від себе. Забрав собі всю гарну землю, а меншому віддав один пісок. Оженився і менший брат. Узяв собі дівчину, бідну наймичку. Старший скоро розбагатів, а менший горює бідний. І трудиться гірко, і нема ніде нічого. Тільки дітки одне за другим на світ з'являються. Наймитують вони у старшого брата. Підросли діти і теж наймитують у дядька. От одного разу став менший брат просити у старшого коней землю свою зорати.
– Я ще й своєї не орав! – каже старший брат.
– Так у тебе ж долина, а в мене горбок! Треба раніше орать. Хоч і не росте нічого, та сором, щоб земля гуляла.
Каже старший:
– Запряжи свою жінку і дітей, та й виореш!
Обідно стало меншому брату, прийшов додому, розповів, що брат казав. А діти й кажуть:
– А давай попробуємо так орати, як дядько казав.
Запряглись вони в плуг, тягнуть. Важко дуже, але ж треба орать!
Потомились дуже, сіли спочивати. Коли приходить до них дідусь старенький. Сів біля них та й питає, що це вони роблять. Розповів йому менший брат про своє життя гірке і про те, як старший брат його зобидив. Каже:
– Хоч не росте нічого, але ж треба землю розорать, щоб не гуляла.
Каже дідусь:
– А ти посій мак, я тобі дам такого маку.
– Так будуть люди сміятися. Я ж маком дітей не нагодую! Як то кажуть: мак сім років не родив і голоду не було!
– Ти слухай мене, бери і сій цей мак, нехай сміються!
Послухав він діда, посіяли з дідом мак.
– А тепер,– каже дід,– доглядай його. Як викине мак голівки, щоб ніхто не зломив жодної маківки, бо все тоді загине. А як поспіє, без мене не збирайте. Я прийду обов'язково.
Зійшов мак гарно. Густий такий. А росте так гарно, наче на гарній землі. А люди сміються: оце вже розбагатіє!
Бережуть вони мак. Уже й голівки викинув, уже й поспів, ніхто й маківки не зломив. Уже час і мак збирать. Ждуть вони діда.
От і прийшов дід. Обійшов кругом, обдивився.
– Ну,– каже,– молодці! Гарно мак виростили. Тепер будемо збирать.
Позрізували усі голівки. Стали мак витрушувати. Розріжуть голівку, а там не мак, а золото. Усі зерна золоті. Натрусили з маку цілий мішок золота.
– А це три голівки залиш у себе, вони тобі ще пригодяться,– сказав дід.
– Що ж мені тепер з ним робить? – питає господар діда.
Каже дід:
– Отам і там продає один пан свій маєток, землі багато, сад великий, ще й ставок з рибою.
Менший брат за все дав панові дві мірки золота.
Переїхали жить вони туди. Не віриться їм, що усе це багатство їхнє. Ну що ж! Ще й коні треба купить.
Поїхав на ярмарок, купив такі гарні коні вороні, трійку, ще й з бричкою. От приїхав додому і став орать він тими кіньми, а тут дощ пішов великий. Коли бачить він, коні були чорні, а стали гніді, уся фарба змилася з них. Пізнав він тоді, що це братові коні. Догадався він, що це хтось у брата коні вкрав та й перефарбував їх і продав.
Сів на коні та й поїхав до брата. Розповів, як він ті коні купив, а вони пофарбовані. Не повірив старший брат молодшому. Каже:
– Через те ти й розбагатів, що крадеш!
Пішов до царя і заявив на брата. Наказав цар, щоб привели розбійника до нього.
Розповів менший брат про все царю, як він жив бідно, і як мак посіяв, і як розбагатів.
– Ну хто ж тобі повірить,– каже цар,– що ти виростив золотий мак. Чим ти докажеш?
– А в мене є ще три маківки, я вам покажу їх!
Побачив цар: мак золотий, повірив молодшому братові, відпустив.
А старшому братові наказав цар добрячих різок дати за те, що оббріхує чесних людей.
От і одержав кожен, що заробив!