Казка починається з одного чоловіка, що мав красну доньку. Чоловік був на добрій роботі, тому любив дуже прибирати свою одиначку. Накупляв їй золоті завушниці і персні, всякі когутики й жучки – або брошки, як нині говорять.
Але то завітрили[1] розбійники. Схопили вони дівчину, золото забрали, а саму погнали сперед себе в гори, у страшезні дебрі і кинули у свою печеру. Дівчину розбійники зв’язали, а відтак зібралися – пішли собі грабувати далі. На стані залишився тільки один – старший. Бачить, дівчина гарненька і ще молоденька. Вона жалібно заплакала, почала проситися на волю:
– Пустіть мене, вуєчку! Я одна однісінька у нянька – як не прийду додому, то він помре з великого жалю.
І старший розбійник пошкодував дівча. Розв’язав, погладив по голівці та й красненько вивів на головну дорогу, аби її не схопили знову.
Вернулася додому жива і здорова. Батько знову був дуже щасливий.
Але так велося років шість чи сім. Прийшла страшна посуха, настав великий голод. А в селі жила одна вдовиця, яка мала вісім діточок. Щастя, що в обійсті була якась корівна, і мати годувала дітей молоком – кому горнятко, кому півгорнятка. Але діти плачуть, просять у неї хліба. А в хаті – ані крихти. Тоді старші почали казати:
– Мамо, женіть корову на торговицю, продайте її і купіть нам хліба. Ми дуже хочемо хліба.
Так слізно просили, що мати пожаліла своїх діточок. Взяла вона корівку на мотуз, повела на торговицю і продала за тисячу срібних. Але народу – голці ніде впасти. І хтось у тій тисняві украв од жінки гроші. Вдовиця гірко заплакала:
– Люди добрі, що мені робити? Маю вісім діточок і просили продати корову, аби купити хліба, а гроші в мене витягли. Тепер іду і втоплюся. Не повернуся я додому, аби не видіти голодних діточок – іду і кинуся у воду!
А старший розбійник, що випустив дівчину з печери, трапився на торговиці та й чув бідкання жінки. Він відкликав її вбік і каже:
– Не робіть з біди нічого, жіночко. Йдіть собі додому, до малих дітей.
– Та як мені прийти до тих сиріток без крихітки хліба? А від мене взяли кляті злодії останнього крейцера.
Тоді старший розбійник сягнув у кишеню, витяг жменю паперових грошей і дав удовиці:
– За ці гроші купите і хліба, і корову.
Бідна жінка була дуже рада, бо привела додому корову і принесла хліба. Так вона дожила з дітьми доти, доки не минулася посуха.
А що було зі старим розбійником? Його ватага грабувала далі, та при одному нападі її перестріляли. Залишився тільки він один. Вернувся у печеру, а там срібла-золота, всілякого багатства – життя! Та побув на стані пару днів і почав нудитися. Подумав собі так: «Ей, що мені з багатства? Не можу я жити без людей. Піду собі геть!» Набрав грошей і дорогоцінностей, рушив у дорогу.
Надибав він на перше село і на його околиці поставив собі хатку з одними дверима. Село повеселіло, бо розбійник якось купив скрипку і навчився грати. З того часу сидів на порозі, награвав на скрипці, а хто приходив слухати – тому давав по срібному чи по золотому.
Але в селі була ріка, а на ріці невеликий острів, де жив один монах: уже тридцять років спокутував гріхи. Монах почав молитися:
– Господи, та доки ще каратися?
А бог йому каже:
– Все одно ти стільки не спокутував, як старий розбійник.
– Який розбійник, Господи?
– А такий і такий. Він проживає край села, у маленькій хижці з одними дверима. Піди до нього й запитай, як він покутує.
Прийшов монах до хижчини й бачить: на порозі сидить чоловік, виграє на скрипці, а довкола старі й молоді – стоять, слухають. Він перестав грати:
– Ге-гей, раз до мене навідався монах, то велике діло!
– Так, велике, – відповів монах, – бо до тебе прислав сам Господь.
– Та чи й за мене Господь знає? – дивується розбійник. – Я ж весь час лише грішив – розбивав і грабував.
– А як покутував?
– Та все щось зробив доброго. То невинну дівчину визволив з печери, то бідній удовиці дав пригорщу грошей, аби запомоглася з малими діточками, а тепер дарую людям золото, що було в розбійницькій печері. Може, зате Господь мене помітив?
Монах не відповів. Він попрощався і пішов. Та не вернувся більше на свій острівець – подався десь по селах, між людей.
Тим монахом казка і кінчається.
[1] Вітрити – відчувати нюхом.