Були собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні з'їсти, ні спити, як люди,– завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи ввесь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати… Бо ще не було того дива, щоб в селі умер хто з голоду! То вже хіба в місті таке часом трапляється…
Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати дали.
– За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати,– каже вона на прощання.– Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання в мент[1] збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!
Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, щоб їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз сите і розкішне? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:
– Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!
Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило… Та такої рум'яної, аж дух приємний пішов по хаті… Баба глянула і позеленіла від злості на таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї бо в голові вже склалися інші: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився з своєю ковбасою, як циган на торг з козою, або як дурень зі ступою, і звів нанівець одне бажання! Не могла бабина душа цього стерпіти.
– А бодай же тобі, йолопе, тая ковбаса та до носа приросла! – вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.
І що ж? В мить одну та ковбаса з комина та до дідового носа – цоп! – і приросла, мов там і вікувала.
Дивляться тоді вони одне на одного. Що за оказія? Що сталося?..
Дід, що завжди такий пристойний здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа – то ж чиста малпа[2], проява, страхопуд якийсь, що й дивитись гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?
– Ще тільки одне маємо бажання,– каже дід крізь сльози.
– Тільки одне! – каже баба.– Будемо вже тепер загадувати обоє разом.
– А будемо,– каже дід.
– Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!
Сказали, а та ковбаса, хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало! Отут-то вони з тієї досади почали сваритись, та докоряти одне одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялось.
[1] В мент – вмить. [2] Малпа – мавпа.