Колись у давні-давні часи у красеня ізюбра було аж чотири ока. Він страшенно тим пишався й думав, що бігає найшвидше за всіх.
Одного дня ізюбр зустрів коня та й каже йому:
– Добре ти бігаєш, а проте не так уже й швидко: мене, приміром, ніколи не доженеш!
– Ба, ні! – каже кінь.– Дожену!
– А це ж як ти зробиш? – питає ізюбр.
– Посаджу на себе вершника, скажу, щоб поганяв мене, та їй дожену!
– А я кажу – нізащо не доженеш мене! А з вершником і поготів!
– Дожену! – тупає ногою кінь.
Побилися вони об заклад – призначили час, коли бігтимуть.
Ізюбр пішов траву скубти, набиратися сили, а кінь пішов по вершника.
– Гаразд! – каже вершник.
Призначеного дня зійшлися кінь та ізюбр на розлогій рівнині й поскакали.
Спершу ізюбр мчав попереду, але вершник став поганяти коня, й кінь хутко наздогнав, а тоді й перегнав ізюбра.
Від сорому й жалю ізюбр заплакав. І так довго й гірко він плакав, що виплакав два ока. Відтоді в усіх ізюбрів під очима видко плями від тих виплаканих очей.
А кінь залишився з людиною й досі вірно слугує їй.