Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками… Так би наші вороги держалися на силах, як пісок на вилах. Я їх не лаю, дай їм, боже, що собі гадаю…
Був один циганин, що корчував ліс, а піп туди ходив на полювання. Побачив піп зайця і стрілив у нього, а коли підстрелений заєць пробігав попри циганина, той підняв мотику, прицілився держалном і вигукнув: «Пу-у-у!»
– Що ти, циганине, робиш? – питає його піп.
– Я знаю, що роблю…
– Заєць мій!
– Ой, бо мій!
– Я подам тебе на суд…
– Подавайте мене хоч на небо!
І написав піп жалобу на циганина, і подав у суд…
Раз лиш прийшли повістки йти на суд. Піп зустрів циганина і каже:
– Та, неборе, треба нам збиратися в суд.
Циганин подивився на себе і каже:
– Я в такому дранті не піду до суду.
– А як тоді буде?
– Пане превелебний, як дасте мені свою одежу, то підемо.
Піп задумався.
– Ну, то ходи до мене, і я тобі знайду якийсь одяг. Циганин пішов на фару[1], і піп йому позичив свій одяг. Ідуть вони в місто. Циганин гордо ступає, крисаня[2] набік.
Коли судді почали розглядати справу, питають циганина:
– Ну, чий був заєць?
– Був мій і є мій!
– Але пан превелебний каже, що його…
– Звідки його, коли моя рушниця стріляла.
Судді сміються:
– Як мотика могла стріляти?
– Пане суддя, коли бог хоче, то й мотика стрілить, а коли не хоче, то й рушниця не стрілить.
Але піп б'ється у груди, що заєць його.
Тоді циганин каже:
– Пан превелебний може сказати, що і ця одежа, що на мені,– його.
А піп закричав:
– Ой, бо моя!
Судді засміялися:
– Пане превелебний, то неможливе діло!
Закінчився розгляд, судді порадилися і проголосили!
– Право виграв циган…
Піп і циган вертаються додому. І коли вже мали розходитися, піп проговорив:
– Неборе циганине, як буде з одежою? Ходи до мене і переодягнешся…
– Пане превелебний, ви не чули, що проголосив суд? Одежа моя… А якщо ви крутите, то повертаймося до суду…
Почухав піп потилицю і махнув рукою:
– Чорт з тобою, циганине…
Та й казці кінець.
[1] Фара – попівський будинок [2] Крисаня – капелюх