У бідної вдовиці був дуже добрий син. Хлопчина жалів матір, що мусила тяжко гарувати[1]. Як підріс, то каже:
– Доста ви зі мною вже набідувалися. Піду на мандрівку.
Але що то була за мандрівка? Ходив по заробітках – по лісових роботах. Там помалу збирав собі гроші.
А через кілька років купив міський костюм, крисаню[2] із пером і повертається додому. Тоді мало котрий чоловік був так красно прибраний: по селах носили домотканий одяг – з конопляного прядива. І коли з’явився мандрівник, що був одягнений по-панськи, всі дівчата за ним оглядалися: що за один зайшов у село? Так його й прозвали – мандрівник.
Жив у селі й багатий чоловік, який мав дочку. Немало вже приходило до неї сватачів, та дівчина дуже вибирала. А глянула на сина вдови – і нараз закохалася. Передає через своїх свашок: так і так, хотіла би його за чоловіка, тільки сама не сміє сказати.
Дівчина була собою гарна, правда, що лінива.
Мандрівник подумав: «Я по лісах стільки працював, а заробив на один костюм. Ніякого ґаздівства не маю. Було би добре взяти багату наречену». Обміркував отак свої справи і одного вечора прийшов до багача, хоч дівчина так перебирала, що вже й перестояла…
Все було домовлено, і сіли за стіл. А мандрівник, як випив, то каже:
– Мушу вам зізнатися, що маю одну хибу: коли натще нап’юся води, то втрачаю розум, ходжу, як дурний.
Старий ґазда подумав, подумав і відповідав:
– Ми ж не жебраки, у нас в що їсти, і не мусай натще воду пити.
Мандрівник оженився і почали жити. Минав тиждень за тижнем – прийшли сінокоси. Зять питає:
– Де у вас Кісниці?
– У нас найскоріше косять мочари, бо там мокро й трава росте швидко, – пояснив йому старий.
Зять поклепав звечора косу і ще до дня подався косити. А в торбину взяв окраєць хліба і добрий шматок сала, бо знав, що його жіночка любить довго спати. Косить, косить… Уже встало сонце – і жінки приносять чоловікам їсти, а його – немає. Та раз не біда: сів собі під кущиком, розв’язав торбинку, поїв – і косить далі. Полишає валок за валком, а коса аж свище: добру силу має чоловік!
Але вже й полудень, а жіночки не видно. Узяв паш косар вила і сам розтрясує траву, аби просихала. Бачить, на дорозі – його молодиця: йде у білій хустці, у вишитій сорочці – прибралася, як чічка! Несе йому сніданок, коли по селах дзвонять на обід. Жбурнув чоловік вилами в траву і рушив до криниці. Жінка здалека кричить:
– Не йди, не ний воду, я вже тут!
А він вдає, що йому не чути. Напився водиці, прийшов на лужок і знову взяв вила. А жінка положила на траву клунок, виймає горшки:
– Сідай та їж. Я трохи припізнилася.
Мандрівник без слова схопив її за коси і вилами – спочатку по горшках, потому по лінивих жінчиних ногах. Жінка виривається, реве на цілий мочар, а він б’є і б’є: тіло вже аж чорне. Якось-таки вихопилася та й тікає, плачучи. Приходить додому, а мати:
– Що з тобою?
– Мамко моя, мамко, – бідкається донька. – Він натще напився з криниці води і геть утратив розум. Хотів мене вбити!
Показує синці і старому. А той мовчить, дивиться. Лише коли наплакалася й стихла, він заговорив:
– То би не спати до полудня, а робити – як інші жінки. Твій чоловік, хоча і здурів, але вчинив розумно, що тебе провчив.
Увечері зять прийшов додому і з усіма розмовляє мирно – вдає що він нічого не знає. А жінка знову в сльози:
– Як ти мене побив! Де тобі був розум?
Він лише дивується:
– Кого я бив? Нікого я не бив!
Жінка показує синці:
– А то чия робота?
– Не говори! – дивується чоловік ще більше.
І так вони полягали спати.
Рано-вранці зять пішов косити на другому полі. Косить, косить – ген сонечко сходить. Глянув на дорогу, а його молодиця вже йде з горшками. Прийшла і усміхається:
– Чоловічку, їсти! Видиш, тут є косарський сніданок!
Так із красуні стала роботяща жінка.
Зажили вони добре і, напевне, ще й нині живуть, коли не повмирали.