В одному царстві, в одному государстві жив собі мужик і мав два сини. І ростуть вони не по роках, а по годинах – так ростуть, як із води йдуть. Оддав їх батько у школу, і вони там так грамоти набрались, краще того, котрий їх навчав. Приходить старший син до свого отця і говорить йому:
– Батьку мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок. Я поїду собі лицарства діставать.
Батько його заплакав, дав йому копя. І поїхав той аж в десяте царство.
В’їхав у степ, нап’яв собі намет і ліг на дванадцятеро діб спати.
Проснувся і почав із бабою воюваться. Но великий час пробув – пробув сім літ, тоді догнав його брат менший. Приходить той менший син до батька й каже:
– Батьку мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок – я піду собі лицарства діставать.
Дав і йому батько коня і все, і виряджає його й каже:
– Їдь,– каже,– сину мій милий Іване, їдь, бог з тобою! Буде тобі в степу, може трапитися і з яким лицарем биться – вперед не бийся, а розпитайся, як звуть, бо, може, наткнешся на брата, ти будеш Сухобродзенко Іван, а той Сухобродзенко Василь.
Сів той на коня і поїхав. їде аж у десятеє царство; коли дивиться – в степу стоїть намет, коло нього стоїть кінь – полум’я п’є, а яру пшеницю їсть.
Пустив коня до коня – кінь з конем не б’ється; пустив хорта до хорта – хорт з хортом не кусається; пустив сокола до сокола – сокіл сокола не кусає.
Входить той молодець у намет, а там лежить богатир, на дванадцятеро суток спати ліг. Він коло нього походив, походив і сам у тому наметі ліг спати – дванадцятеро діб спав, тринадцята кінчається. Не за великий час прокидається той старший. Коли дивиться – лежить хтось коло його. Ухопив меч і хотів йому знести голову з плеч. Далі роздумався: «Коли,– думає,– він на мене, сонного, не напав, то і я його не буду зачіпати. Нехай проспиться, і я його розпитаюся, що воно єсть таке».
Проспався той, прокидається, умився, помолився богу. Той старший не знає, що то його брат. Став приймати його, стали вони пити чай. Напились чаю, от він йому й каже:
– Ну, тепер сідаймо на коні і їдьмо в степ биться.
Поїхали, почали битись. Вдарили раз, одскочили; вдарили другий раз, одскочили; після розігнались третій раз, старший меншому хотів голову зняти. Менший нагадав батьківське слово та взяв і упав з коня і говорить:
– Хто ти єсть такий? Постій, но бийся!
Той каже йому:
– Я Сухобродзенко Василь.
А менший йому каже:
– А я Сухобродзенко Іван.
Тоді старший брат скочив з коня, ухопив його за шию, заплакав і каже:
– Єсть ми рідні брати, годі биться, ходім у намет!
Погуляли собі, і старший брат каже:
– Он що, брате, тепер ми погуляєм; ти одпочивай, а я поїду в степ, бо уже сьомий год я воюю з бабою. Так мені треба їхать з нею воювать.
– Поїду і я з тобою,– каже менший.
– Ні, ти зоставайся, бо ти ще молоденький, так щоб тебе там не вбили. Поїду я сам.
Той почекав трохи, поки той зник, осідлав свого коня і поїхав за ним у погоню. Приїжджає, дивиться – той вже воює. Він зліз із коня, як махне мечем, то на той бік як полова, а на цей бік як солома!
Дивиться, що та баба утікає, він погнався за нею, а вона в нору хотіла. Тільки він догнав її над норою, як махнув мечем, таки так і утікла в нору. Стоїть він над норою і жалкує, що тільки половину одрубав.
А старший брат ходить і шукає його, думає, що він вже давно убитий.
– Ах, боже мій, тільки нажив собі брата, а він вже вбитий!
Тільки дивиться, аж його брат сидить над норою і плаче.
; –А чого се ти, мій братику, плачеш?
– Як же,– каже той,– мені но плакати, коли у сю нору утекла проклята баба.
– Да чорт її бери, нехай утікає!
– Е, ні,– каже,– не хочу, я її, стерво, витягну! Рви конюшину да плети канат!
Виплели канат, і пішов один у ту нору, а брату каже:
– Ну, гляди ж, як я стрепену його, щоб ти мене тягнув!
Входить туди, дивиться: сидить дівиця-красавиця й хустки гаптує, і, побачивши його, каже:
– Слихом слихати – Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. Чого ти,– говорить,– сюди так глибоко забився?
– Сюди,– каже,– побігла баба, так я хочу її звоювать!
– Не звоюєш ти її,– говорить вона,– як мене візьмеш за себе, так я тобі поміч дам, і ти тоді її звоюєш.
– Я тебе,– говорить,– за себе не візьму, а єсть у мене на горі старший брат – дак за того йди.
– Йди ж,– говорить,– і дивись за грубкою: вона сидить за верстатом і військо тче.
Іде він і дивиться: сидить на одній половинці баба. На сей бік кине – люлька й бардак[1], на той бік кине – військо й козак.
Він підходить і каже:
– Здрастуй, бабко!
– А здрастуй, мурмий[2] сину! Одрубав мені половину бока що й сюди прийшов! А що, будем биться чи мириться?
– Ні, бабо, не того я сюди забрався, щоб мириться!
– Ну, ходім на тічок, давай биться!
Як узялися биться, узялися биться – ні той того, ні той того. Баба утомилась і каже:
– Сип, дочко, під його горох, а під мене уголі»!
Та дівка як підправить[3] під нього уголь, а під неї горох, то баба тільки коліньми пац, пац, пац, а він її зверху. Баба почала знов кричати до дочки:
– Сип під нього горох!
А дівка підправилась та й ще їй підбавила гороху. Баба упала, а той її убив.
Після взяли удвох з дочкою і понабирали всякого добра одіяння[4]. Той стрепенув і їх витягли наверх.
І взяв він ту дівчину старшому брату за жону, і поїхали вони у намет. Він молодий юнак, зморився і ліг спати, а вона каже мужу:
– У мене,– каже вона,– єсть сестра ще краща од мене. (Вона думає, що той спить, а той все чує.)
– А де ж вона? – питається її муж.
– Украв Білий Полянин за жону собі.
– А як же її звуть?
– Прекрасная ІІастасія.
Той (молодший син) встав, умився, і осідлав коня, і поїхав. Старший брат і питається його:
– Куди ти, мій братику, їдеш?
– А що ж,– каже,– брате, тобі дістав жінку, поїду .й собі діставати.
Приїжджає він у десяте царство. Дивиться – стоїть хатка.
Він до тієї хатки – помолився, баба одчинила двері, а у баби голова обручем збита.
– А слихом слихати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати, то було чутно, тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі? Куди тебе бог несе?
– Що, стара, чи не чула де про Білого Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі – усе біле.
– Не чула,– говорить.– Їдь до моєї сестри середульшої, може, та тобі скаже. Нічого тобі, голубчику, і попоїсти дати, хіба на головку капусти, може, де попариш та з’їси.
Він взяв і поїхав.
Стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Баба одчинила двері – двома обручами у неї голова збита.
– Слихом слихати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. Куди тебе бог несе?
– А що,– говорить,– бабусю, чи не чула ти чого про Білого Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі, копі білі – усе біле.
– Ні,– каже,– не чула. їдь до моєї старшої сестри – може, вона знає. Нічого тобі, голубчику, дати на дорогу, на, Візьми крупиць пшоняних трошки, може, де кашу звариш.
Поїхав він. Дивиться: іде заєць і четверо маленьких зайченяток лізуть за ним, так бідні похудли! Він узяв головку капусти, розрізав на чотири частини і кинув їм. Зайчики поживились, а заєць і каже йому:
– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток пожи- вив. Я тобі у великій пригоді стану.
Поїхав далі. Дивиться – хатка. Він сотворив до тієї хатки молитву, баба одчинила двері – трьома залізними обручами у неї голова збита.
– Слихом слихати, превеликого богатиря Сухобродзенка Йвана у вічі видати. То було чутно, а тепер і у вічі видно.
– Чи не бачила, бабусю,– питається той,– Білого Полянина? Сам білий, поле біле, кінь білий – усе біле?
– По бачила,– каже. – їдь до мого найстаршого сина. Як він тобі не скаже, то вже ніхто не скаже. Нічого тобі, мій голубчику, дати попоїсти. Одним одне поросятко маю. Візьми хіба вже й те. Де-небудь заріжеш собі і поживишся.
Іде він, аж коли бачить: іде качка і маленькі каченята веде. Маленькі біднячки поприставали. Він подивився на них, взяв да й висипав їм пшоно. Вони підкріпилися, а стара качка й каже йому:
– Спасибі тобі, Сухобродзенку Йване, що ти діточок моїх трохи підживив. Я колись тобі у великій пригоді стану.
Він собі й думає: «Господи, боже мій, в якій пригоді вона може мені стати, що вона сама така маленька!»
Поїхав далі. Бачить: іде вовк і веде за собою, вовченят – тії вовченята поприставали, він дивився, дивився на них, і жаль йому стало маленьких вовченят. От він взяв да й кинув між них те порося. Вони розірвали його і підкріпились. Тоді вовк обертається й каже йому:
– Спасибі тобі, Сухобродзенку Йване, що ти моїх діток покормив, за те я тобі, може, коли в пригоді стану.
Поїхав він. Приїжджає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій[5] одчинив.
– Слихом слихати, Сухобродзенка – превеликого богатиря у вічі видати. За чим бог так далеко заніс?
– Чи не чули що про Білого Полянина?
– Ні,– каже святий Юрій,– нічого не чув. Почекай, я своїх хортів скличу, як вони не знайдуть, то вже ніхто у світі тобі не скаже.
Поставив Івана за дверима, а сам вийшов і крикнув. Як пішли звірі – повен двір найшло! Усякі тут були.
– А що,– питається,– усі зібрались? А чи не чували,– каже,– чого про Білого Полянина?
– Ні,– кажуть,– либонь, розказували, що його хорти да твоїй вовчиці ногу перекусили, а більш ми не чули.
Коли ось іде тая стара вовчиця. Іде і шкандибає.
– Ах ти,– каже,– стара кривуля, а чого се ти так барилась? А чи не чула часом чого про Білого Полянина – сам білий, поле біле, хорти білі – усе біле?
– Як,– каже,– хазяїне, не чула, коли в його дворі мені його ж хорти ногу перекусили?
От святий Юрій розпустив усіх, а її зоставив і каже йому:
– Ну,– каже,– гляди ж, як будеш іти і вона буде казати:
«А бачиш город?» – кажи: «Не бачу», аж поки не прийдеш до города і не побачиш царини, бо вона боїться хортів.
Бере він її на коня, поїхали. Тільки вона каже:
– А бачиш, Сухобродзенку, город Білого Полянина?
– Ні,– каже,– це бачу.
Проїхали трохи, вона знов питається:
– А чи бачиш?
Він уже зовсім бачить, а каже:
– Ні, не бачу.
Коли під’їжджають, аж до царини, вона й питає:
– А то вже бачиш?
– Бачу,– каже.
Вона як схопиться з коня, як махне, да так, що й конем не доженеш. Уже й не крива зовсім, так хортів боялась!
Пройшов він царину, дивиться – аж стоїть хатка. Він молитву сотворив.
Одчинила двері стара баба.
– Слихом слихати, Сухобродзенка Івана у вічі видати!
– А що – каже,– бабуню, чи не знаєш ти Білого Полянина?
– Як,– каже,– не знати, коли я його баба! А нащо він тобі?
– Я хочу взяти собі у нього Прекрасную Настасію собі за жону.
– Помагай тобі боже.
– Підіть, бабусю, і розпитайте її, коли він із дому поїде, і скажіть їй, що приїхав такий-то й такий і хоче тебе вкрасти.
Пішла баба. Приходить до неї і каже:
– Прекрасная Настасія, приїхав,– каже,– великий славний богатир Сухобродзенко Йван і хоче тебе собі за жону вкрасти.
– Боже,– каже,– йому поможи, я давно сама того хочу.
– А де ж твій муж?
– Поїхав,– каже,– на полювання. Скажи йому, коли він має час, нехай зараз доїжджає і забирає мене.
Приїхав той, забрав її, заплатив бабі і поїхав. Їде він, їде! Приїжджає в десяте царство.
Білий Полянин зі своїм Гнатом Булатом, вірним слугою, вертається з полювання. Б’є свого коня тесаком між вуха:
– Ну,– кричить,– скорій до Прекрасної Настасії на чай поспівай!
Кінь до нього говорить:
– Пане любий, пане милий, уже Прекрасної Настасії немає.
– А де ж вона? – каже Білий Полянин.
– Сильний богатир Сухобродзенко Йван украв.
– Нічого, мій коню,– каже.– Ще ми прийдемо, виоремо, насіємо жита, жито виросте, нажнемо, намолотимо, наваримо пива, нап’ємось і поїдемо доганять, тоді й доженемо.
А кінь тільки на трьох ногах. Приїхали додому, зробили так, як казав Білий Полянин, після погнався у погоню й догнав Сухобродзенка й одняв Прекрасну Настасію, а його порубав, посік на капусту і коня його також порубав. Лежать вони обидва порубані. Іде зайчик, подивився, пізнав його, сів да й плаче.
– Це ж мій хазяїн, той, що моїх діток голодних нагодував.
Летить качечка і питається:
– Зайчику, зайчику, чого ж ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли це лежить порубаний мій хазяїн, що моїх діток покормив.
Качка пізнала його й каже:
– Адже ж він і моїх діток покормив.
Сіли вони і вдвох почали плакать. Іде вовк і питається:
– Зайчику-братику, а чого се ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли він моїх діток покормив, а тепер я йому не можу нічим пособити.
Вовк сів і собі став плакать:
– І моїх,– каже,– діток він покормив.
Утрьох уже плачуть. Качечка говорить їм:
– Чого ми будем плакать? Ну, щось думати про нього!
Качечка полетіла, а зайчик побіг за нею, а вовку вони сказали, щоб він стеріг.
– Гляди ж,– кажуть,– вовче, стережи його і не чіпай, бо не дивись, що ми такі маленькі, а ми тебе також посічем, як ось він посічений лежить.
Побіг зайчик до гончаря і узяв два горнятка, одне причепив качечці під праве крило, друге під ліве. Зайчик побіг, качечка полетіла.
Прибіг зайчик у Чуй-ліс. У тім Чуй-лісі єсть криниця, в котрій єсть цілюща і живлюща вода, а коло неї стоїть дванадцять чоловік сторожів.
Тепер качечка сіла на яблуні, а зайчичок почав бігать поміж ними. Вони ось-ось не вхоплять його.
– Чи ба, братці, зайчик! Якби ми його зловили, було б що пообідать.
Шість чоловік побігло за ним. Він бігає поміж ними, вони мало його не вхоплять. А все так робить, щоб тільки якось відманути їх від криниці.
– Братці,– кричать вони да за зайчиком, а качечка з дерева пірнула у криницю, набрала цілющої і живлющої води і полетіла. Вони як оглянуться да покинули зайчика – і до криниці.
Зайчик за качечкою побіг, і слід простиг.
Прибігають, а вовк все сидить і стереже.
– А що,– кажуть,– вовче, не зачіпав?
– Ей-бо,– каже,– не зачіпав!
От вони помазали цілющою водою, він оцілів; помазали живлющою – він ожив.
– Ото,– говорить,– як я заснув!
– Еге,– кажуть,– пане любий, дивись,– кажуть,– як ти був заснув, так як твій кінь.
Помазали коня, він зцілився й ожив.
Надумався Йван, що у нього одняв Білий Полянин, вернувся назад.
Приїжджає.
– Здорова була,– каже,– старенька!
– Здоров, Іване! Адже ж він (Білий Полянин) тебе був на капусту порубав!
– Ні,– каже Сухобродзенко,– то він не мене порубав, а куль соломи. Піди, бабусю, і спитай її (Прекрасную Настасію), нехай вона допитається, де він такого коня добув.
Пішла баба і каже:
– Здорова була, Настасіє Прекрасна, приїхав Сухобродзенко Іван!
– Адже ж,– каже,– він його на капусту порубав.
– Ні,– каже,–то не його, а куль соломи. Питався він тебе, щоб ти довідалась, де Білий Полянин такого коня взяв.
Приїжджає той (Білий Полянин), вона (Прекрасна Настасія) його й питається:
– Що я тобі хочу сказати… Скажи мені, де ти такого коня взяв, що як ми далеко не втекли, а ти нас таки догнав.
– Прекрасная Настасіє, за ті коні,– каже,– збувають своїх голов. Є,– каже,– Чуй-ліс, у тім лісі єсть три баби, в одної єсть три кобили. Хто тих три кобили попасе три дні, той заробить лошака, а хто не устереже й упустить, той збудеться своєї голови.
Вона усе розказала бабусі, а та це все переказала Йвану Сухобродзенкові.
Уклонився той бабусі і пішов.
Йшов, йшов, аж у десяте царство зайшов. їсти йому дуже схотілося. Дивиться він, аж над дорогою гніздо шерстінів[6]. Він поліз на дерево, коли матка вискакує з гнізда і каже йому:
– Слихом слихати, Сухобродзенка Йвана у вічі видати. За чим ти так високо до нас забрався?
– Не питай,– каже,– бо я їсти хочу і вас усіх з гніздом із’їм.
– Не їж,– каже вона,– я тобі у великій пригоді стану!
Подумав він, подумав, кинув їх і пішов. Дивиться: комашні купа.
Матка вискочила й каже:
– Слихом слихати, Сухобродзенка Йвана у вічі видати! За чим ти нас крумпаєш[7].
– Не питай,– каже,– як я їсти хочу, то так вас всіх з купиною і з’їм!
– Не їж,– каже,– я тобі у великій пригоді стану!
Подумав, подумав він і пішов далі. їде понад морем, аж дивиться: на піску лазить рак. Сам висох весь, а живий. Він подивився – їсти нічого! Взяв да й кинув у воду. Рак пірнув, винирнув і каже:
– Спасибі тобі, Сухобродзенку Йване, що ти мене спас, я тобі у великій пригоді стану.
Пішов він далі. Дивиться – палі. На кожній палі голова надіта, тільки на одній нема голови. От він і думає:
«От тут-то моя голова поляже!»
Іде далі. Дивиться – хатка, а в тій хатці стара бабка. От він і каже:
– А, здорова, бабко, а чи у тебе тут,– каже,– кобили пасти?
– У мене,– каже вона,– три дні попасеш, візьмеш лоша, а як погубиш – голови позбудешся. Ночуй,– каже,– у мене, а я тим часом піду до кобилок бабити[8], щоб тобі було лоша за цих три дні.
Пішла вона, а її дочка йому й каже:
– Іди,– каже,– не вечеряй, а піди послухай, що вона їм буде казати, як буде бабить.
Пішов він і слухає, а вона й каже:
– Глядіть ви, як він пожене вас пасти, то щоб ви мені утекли в Чуй-ліс, то там він вас не найде.
Він вернувся в хату, а дівчина і питається його:
– А що, чув?
– Чув,– каже.
– Ну, гляди ж, стережи добре, бо пропадеш!
Повечеряв він, ліг спати. Рано вставши, збирається гнати кобилки на пашу, а вона й каже йому:
– Ну, гляди ж, паси добре. Візьми лучок – уб’єш тетервачок[9], візьми лучечок – уб’єш зайчечок, і як вечоріть стане, то щоб ти і кобилки пригнав, і тетерю приніс, і зайця.
Дала йому із сном пиріжок і каже:
– Як схочеш пополуднувать, то пополуднуєш.
Погнав він, пасе. Захотілось йому їсти, от він з’їв той пиріжок і заснув.
Прокинувся, коли нема кобилок.
Плакав він, плакав, нічого не допомагає.
Тоді він встав, натягнув лучечок – убив зайчечок, натяг лучок – убив тетервачок. Летить до нього шерстінь і питається:
– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?
– Як же мені, мушко, не плакати, коли я погубив кобилки.
Шерстінь як крикне, як свисне, як почали зі всіх сторін летіти шерстні. От він їм і каже:
– Глядіть мені, щоб кобилки були зараз!
Полетіли вони і знайшли їх у Чуй-лісі аж у яру. Як почали їх кусати, то ті не видержали, давай бігти.
От і пригнали їх аж до Йвана.
Він тоді взяв доброго дрюка і погнав їх додому. Загнав у стайню, а сам входить у хату.
– А що,– питається баба,– пригнав кобилки?
– Пригнав,– каже.
– А зайчика приніс?
– Приніс.
– А тетервачок єсть?
– Єсть,– каже.
– Ну, сідай вечеряти, а я піду бабити до кобил.
Дівчина знов каже йому:
– Не вечеряй, а йди слухати, що вона їм буде казати.
Пішов той, коли чує, а вона кобил лупить дрюком і кричить:
– А я ж вам казала, щоб ви од нього утікали!
– Ми, бабусю,– кажуть,– утікали, да щось руденьке, маленьке як почало нас гонити, то ми аж до нього прибігли.
– Ну, глядіть же, щоб завтра ви мені утікли у такий ліс, щоб вас там і птиця не знайшла. Залізьте у гнилу колоду, то там ніхто не знайде.
На другий день рано вона знов дає йому пиріжок зі сном і каже:
– Візьми лучок – убий тетервачок, візьми лучечок – убий зайчечок, і щоб кобилки пригнав.
Він знов з’їв той пиріжок і заснув. Прокидається – нема кобил. Він сів і плаче. Натягнув лучок – убив тетервачок, натяг лучечок – убив зайчечок.
Маленька комашечка прилазить до нього і питається:
– Чого ти плачеш?
– А як же мені не плакати, коли мої кобилки повтікали.
– Чекай, не плач!
Полізла зараз до своїх і скликала всіх, і пішли вони в ліс, і знайшли кобил у лісі, у гнилій колоді. Як почали їх кусати, то аж до нього пригнали. Він їх пригнав додому, а сам входить у хату. Баба його й питається:
– А що, пригнав?
– Пригнав,– каже.
– А тетервачка і зайчика приніс?
– Приніс.
–- Ну, іди вечеряй, а я піду до кобилок бабить. Ще день попасеш і будеш мати коника.
А дівчина знов каже:
– Іди дивись, що вона буде робити їм.
Пішов він і бачить, що вона б’є їх дрюком і кричить:
– А чом ви не втікали?
– Ми, бабусю, втікали, да щось маленьке, руденьке як почало пас кусати, то ми прибігли назад.
– Ну, глядіть же, щоб завтра ви повтікали в море. Там вас уже ніхто не знайде.
На другий день дала йому пиріжка зі сном і каже:
– Ну, візьми лучок – убий тетервачок, натягни лучечок – убий зайчечок, і щоб кобилки пригнав.
Він з’їв пиріжок і заснув. Прокидається, аж нема кобил. Він сів і плаче, знає, що вони у морі, але ніяк не вижене їх звідти. Коли лізе рак і питається його:
– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?
Той йому й каже.
– Стій,– каже рак,– не плач, я тобі допоможу.
Як крикне, як свисне, збіглися всі раки: і великі і малі. От той рак і каже їм:
– Щоб ви мені зараз вигнали з моря тих кобилок.
Вони пірнули, як почали їх там кусать, кобили не витримали і вискочили до нього. От він їх зайняв дрюком, пригнав до баби.
– Ну, сідай же ти вечеряти, а я піду бабити, щоб тобі завтра було чим заплатити.
А дівчина йому й каже:
– Іди,– каже,– дивись, що вона буде робити.
Пішов той і чує, як баба кричить:
– Щоб мені зараз було по лошачку, прокляті, не вміли ховаться!
Лошачки стали перед нею. Вона взяла і з двох хороших вийняла печінку і легені і вложила в поганшого.
А дівчина йому й каже:
– Як буде вона тобі давати хорошого лошачка – не бери, бо ти ж бачив, що вони пусті вже. Кажи, що за три дні служби не варто брати хорошого лошачка. І гнуздечки хорошої не бери, а проси із личка[10].
Переночували. От ідуть в стайню. Вона (баба) й каже:
– Ну, бери котрого хочеш лошачка. От стоїть хорошенький, бери.
– Ні,– каже,– бабуню, я того не хочу, дайте мені цього поганенького і дайте мені личану гнуздечку, щоб мені гріха не було, що за три дні служби такого понабирав.
Нагнуздав його й веде. А той йому і каже:
– Пане мій любий, дозволь мені відлучиться цю ніч, нехай я матір поссу.
– Іди,– каже.
Той пішов, виссав матір, виссав тіток, приходить до нього і каже:
– Чи ж ти мене,– каже Йван,– вдержиш?
– Чи вдержу,– каже кінь,– чи не вдержу, то побачиш, а от краще скажи мені, як тебе нести, чи вище лісу стоячого, чи нижче хмари ходячої?
– Ні,– каже,– неси мене по суходоллю. І неси до Настасії Прекрасної.
Поніс той. Приніс його до баби. От входить він у хату і каже:
– Здорова була, бабусю!
– А здоров, Іване Сухобродзенку, а я вже думала, що ти не живеш на світі.
– Ні,– каже,– бабусю, живий. Піди-но і спитай Настасію, коли не буде Білого Полянина дома, то я вже тепер її украду. Скажи їй, що Білий Полянин не мене посік на капусту, а куль соломи.
Пішла баба й каже:
– Приїхав,– каже,– Сухобродзенко Йван. Він питається тебе, коли Білого Полянина не буде дома, щоб тебе вкрасти.
– Скажи йому, бабусю, що тепер саме час, бо його (Білого Полянина) нема дома, поїхав на полювання.
Приходить баба до нього й каже йому. От він на коня да й туди. Взяв Настасію і втік з нею.
Вертається Білий Полянин з полювання, поганяє свого коня й каже йому:
– Ану-бо, поспівай хутчій до Настасії на чай.
– Гай, гай,– каже кінь,– нема чого нам спішити, бо вже твоєї Настасії Прекрасної нема і не буде, бо украв славний, могутній богатир Іван Сухобродзенко.
– Як,– каже,– Іван Сухобродзенко? Я ж його на капусту посік.
– Ні,– каже,– це ти не його посік, а куль соломи.
– Ну,– каже,– нічого ж, нехай утіка, а ми ще виоремо, посіємо жито, вижнемо, зберемо, змелемо, наваримо пива, нап’ємось і тоді поїдемо, й доженемо, й одберемо Настасію.
– Ні, пане мій любий, як думаєш доганяти, то їдьмо зараз, бо потім буде вже не пора[11], бо в нього тепер кінь – мій рідний брат.
– Коли так, то їдьмо.
Поїхали. Той кінь летить вище дерева стоячого, а він між вуха тесаком б’є і все поганяє.
От уже доганяють, от доженуть!
Тільки Сухобродзенків кінь обертається до свого брата коня Білого Полянина і говорить йому:
– Невже ж,– каже,– брате мій милий, ти проти мене підеш, а ми ж,– каже,– сини однієї матки.
– Що ж,– каже йому той,– я буду робить, коли він мене між вух тесаком б’є?
– Підніми,– каже,– ти його під хмари да струсни там, то він і пропаде.
Підняв той Білого Полянина під хмари, струснув, упав той на землю і геть розбився. І полізли з нього гади, змії, жаби, ящірки і всяка нечисть.
Сухобродзенко взяв його коня й слугу Гната Булата до себе і поїхав.
Це вже додому поїхав до батька.
Їхав цілий день, увечері стали ночувать. От Сухобродзенко з жінкою заснув, а Гнат Булат не спить. Тільки чус, на дереві посідали зозулі й одна й каже:
– їде,– каже,– славний богатир Сухобродзенко Йван додому. А дома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати нерада. Як приїдуть додому, буде йому перша смерть: дасть йому мати на ніч білу сорочку, він як її надіне – зараз умре. Хто ції слова чує і перекаже, той по коліна каменем стане.
Записав ці слова Гнат Булат і мовчить, нікому не каже.
Пани повставали і поїхали.
Їхали цілий день, увечері стали на нічліг.
Пани напились чаю, повечеряли і заснули, а Гнат Булат не спить. Знов поприлітали зозулі і одна каже:
– Їде славний богатир Сухобродзенко Йван додому в гості. А дома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати нерада. Буде йому друга смерть: як приїде додому, як сядуть вечеряти, то вона йому дасть склянку вина. Він як вип’є, то зараз в ньому всередині загориться – і він умре. Хто теє чує і перекаже, той по пояс каменем стане.
Записав це Гнат Булат і мовчить. Рано встали пани і поїхали далі.
Вечором знов стають ночувати. Знов прилітають зозулі і одна каже:
– Їде,– каже зозуля,– богатир Сухобродзенко Йван в гості до батька. Батько рідний, мати нерідна, батько рад, маги нерада. Буде йому третя смерть. Як він засне, мати перекинеться гадюкою й укусить його, і він од того умре. Хто теє чує і перекаже, той по шию каменем стане.
І це записав Гнат Булат.
На другий день рано пани повставали і поїхали. Тільки приїжджають вже додому.
Батько такий радий, так цілує їх, так обіймає, такий веселий! Мати (мачуха) також весела, нібито й вона рада.
Тільки, повечерявши, вона дає йому білу сорочку на ніч, як вони йшли спати.
Гнат Булат це бачив і взяв тую сорочку спалив, а йому дав другу.
На другий день за вечерею вона підносить йому склянку вина і просить його випити. Він тільки що хотів випити, як Гнат Булат вирвав у нього з рук склянку і кинув. Вино розіллялось, і, де воно розіллялось, там підлога вигоріла.
Він трошки посердився на Гната Булата, що той вирвав у нього з рук склянку, да й перестав.
На третій вечір, як вони лягли спати, мачуха перекинулась гадиною і лізе до них у хату.
А Гнат Булат не забув, що третя зозуля казала, став за дверима і чекає.
Тільки вона до ліжка, а він як махне шаблею, да не попав гадину, а перерубав ніжку ліжка.
Ліжко перекинулось, а Сухобродзенко й прокинувся да і бачить, що Гнат Булат стоїть і меч підняв угору, а гадюка вже втекла.
От він і каже:
– А,– каже,– такий-то ти вірний слуга! Ти мене зарізать хотів! Чекай же, я тобі оддякую, будеш ти мене пам'ятати!
І хотів він його на смерть присудити. Тільки той і каже йому:
– Постій,– каже,– не присуджуй мені смерті, нехай я всі тобі свої походеньки розкажу.
–. Ну,– каже,– розказуй, послухаємо!
От він і розказав про те, що чув од тих трьох зозуль, і як розказав, то по шию каменем став.
От тоді Сухобродзенко й побачив, що за чоловік був Гнат Булат, і жаль йому його дуже стало, а не знає, як йому допомогти.
От ліг він спати, і сниться йому, що приходить до нього якийсь дуже старенький дід і каже йому:
– Коли ти хочеш, щоб твій Гнат Булат був такий самий, як і перше, то посади на той камінь, у котрому тепер Гнат Булат, своє дитя (…), і як кров з того дитяти упаде на камінь, то той камінь розпадеться, і Гнат Булат вийде.
Прокинувся Сухобродзенко, схватив дитя, побіг і посадив на камінь, а сам пішов… Тільки поки він ходив – дитя упало і розбило собі носа.
Кров попала на камінь, і камінь розскочився, і Гнат Булат вийшов.
Вертається Сухобродзенко і бачить, що Гнат Булат носить його дитя по дворі.
От тоді він дуже зрадів і завдав пир на увесь мир.
Я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Забили м