Колись давно-давно жили чоловік і жона. Більше дітей не мали, лиш одного сина. Коли отець вмирав, передав хлопцеві свою пушку[1].
– Вона мені добре вислужила та буде служити і тобі. Сокоти[2] її.
Похоронили старого й осталися самі. Пару годів дуже бідували, бо нікому було робити в домі. Іванко ще був слабий і дитинськими руками не міг хліба заробити.
Як минуло йому десять років, нагадався, що нянько лишив пушку. Каже матері:
– Я візьму нянькову пушку і піду на охоту. Застрелю звірка і будемо їсти м'ясо.
Красно вичистив іржаву пушку і рушив по лісу.
Іде, іде. Раз видить стаю потят[3] і між ними прекрасне потя.
Думає собі: «Уб'ю його і дістану за нього много грошей».
Прицілився і вистрілив. Потя впало на землю, але не мертве, а поранене.
Підняв прекрасне потя з землі і несе додому. Раз воно проговорило:
– Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона.
Хлопець аж напудився[4]: «Та де я тобі відкручу голову, аби ти здохло. Я тебе хотів би принести живим».
Несе потя далі, а воно знову проговорило:
– Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона.
– Йой, та де би я таке зробив?! Я би хотів тебе показати живим своїй мамі.
Но потя ще раз дуже попросило:
– Іванку, відкрути мені голову, і я буду твоя жона. І будемо добре жити.
Хлопець з сльозами на очах відкрутив потяті голову. І вчинилася така прекрасна дівка, що не можна і здумати та згадати, хіба у казці сказати.
І вже двоє ідуть додому. Іван мало відстав і дівка сама зайшла до хижі:
– Мамко, я ваша невістка, Іванкова жона. Хочу з вами жити.
– Йой, небого, як ми виживемо? Я не можу нагодувати сина і себе.
– Мамко, мене не треба годувати. Я і вас накормлю, і в саме золото одіну.
– Та кой так… живи з нами.
І дівча осталося в хижі.
Зробила собі такі кросна, що самі ткали. Лиш вповісти їм:
– Витчіть се та й се!..
Раз дівчина наказала кроснам:
– Витчіть мені такий покровець[5], аби такого на світі не було.
І за ніч, коли Іван і мати заспали, кросна виткали прекрасний покровець.
Рано дівчина передала Іванові покровець і каже:
– Неси на базар і продай за стільки, скільки будуть давати.
Іван поніс покровець на базар і поклав на стіл. Простий народ подивиться і боїться позвідати, скільки воно коштує. Раз приходить царський наслідник і каже:
– Що просите за покровець?
– Скільки дасте.
– Даю вам три тисячі.
– Най буде.
Іван набив повні кишені грошей. І відтоді сталися багачами. А дівчина, як Іван і його мати заспали, сіла за кросна і виткала два ще кращі покрівці. Рано передала чоловікові:
– Неси на базар і продай їх за стільки, скільки будуть тобі давати.
Іван знову поніс покрівці на базар і виставив. Проста челядь лишь здалеку придивлялась на оту красоту, доки не з'явився царський наслідник.
– Що просите за покрівці?
– Скільки дасте.
– Дам вам за оба десять тисяч.
Вилічив гроші і привіз покрівці цареві. Той аж рот роззявив, коли увидів оту красоту, і наказав:
– Мусиш узнати, яка жона тче такі покрівці і де вона живе.
І коли в другий базарний день Іван виставив знову два ще кращі покрівці, наслідник купив їх за двадцять тисяч і каже: 1
– З котрого ви села?
– З того і того.
– Як твоє прізвище?
– Я той і той.
Наслідник записав собі адрес і передав цареві.
Цар дав йому розказ:
– Нараз збирайся в те село і познайомишся з жоною, що виткала сі чудесні покрівці.
Наслідник сів на коня і поскакав в Іванове село. Відчинив двері і як увидів дівчину, нараз осліп, занімів й оглух. Не може слова проговорити.
Звідають його:
– Що тобі треба? Чого сюди прийшов?
А він мовчить. Дівка розсердилася, набила пана і вигнала із хижі.
Вернувся наслідник в палату, і цар його звідує:
– Но, що ти видів?
– Пресвітлий царю, я від тої краси нараз осліп, оглух і занімів.
Цар зачудувався:
– Но, та мушу я сам подивитися на ту мудру дівку.
Дав запрягти три пари коней, сів у кочію[6] – і просто до Івана.
Заходить до хижі і коли втямив за кроснами прекрасну дівчину, одразу осліп, оглух і занімів.
Звідають його:
– Що тобі треба? Чого сюди прийшов?
А він мовчить. Дівка розсердилася, набила царя і вигнала геть.
Вернувся цар додому, і наслідник звідає:
– Но, що ви виділи, пресвітлий царю?
– Я не видів нич, бо нараз осліп, оглух і занімів.
– Но, тепер мені вірите, що зі мною таке сталося?
Цар скреготнув зубами:
– Аж не згубиш Івана, будеш ти коротший на голову.
Наслідник іде, журячись. Стрічає сивого діда. Поклонився:
– Добрий день, дідику.
– Доброго здоров'я, синку. Що ти так зажурився?
– Де би я не журився, кой цар розказав згубити Івана, того і того. Кой не згублю'го, здойме мені голову.
– Но, не журися. Я тобі щось пораджу. Відправ Івана на ведмедяче молоко, і його ведмеді роздеруть.
Наслідник зрадувався і просто до Івана:
– Так і так. Пресвітлий цар наказав, щоб ти роздобув йому ведмедячого молока. Аж ні, збавить тебе з сього світу.
Засмутився Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Сидить і бороду поклав на коліна.
Дівка поклала йому на плече свою руку і каже:
– Іванку, що ти так зажурився?
– Як би я не журився, кой цар наказав принести ведмедячого молока. Аж не принесу, згубить мене.
– Іванку, тільки би біди! Не журися. Я тобі надою ведмедячого молока, ще й ведмедча приведу, аби цар тобі повірив.
І пішла в хащу. Свиснула! І нараз збіглися всі звірі.
– Що тобі треба, пресвітла принцесо?
– Ведмедячого молока і одне ведмедча.
Ведмедиця дала здоїтися і подарувала ведмедча.
Незадовго дівка вернулася з хащі і весело каже Іванові:
– Іванку, тут маєш ведмедяче молоко і мале ведмедча.
Іван ото приніс цареві. Цар витріщив очі, як талярі[7] і довго не міг слова проговорити. Потім прийшов у себе і закликав наслідника:
– Кой Іван годен був дістати ведмедячого молока і привести мале ведмедча, то йому смерті ти не знайдеш. Мушу я тебе скітити[8]!
Наслідник ще більше напудився і йде світом. По дорозі стрітив знову того старого діда.
– Добрий вечір, дідику.
– Доброго здоров'я, синку. Щось ти дуже зажурений.
– Де би не зажурений, кой цар мене хоче згубити, бо Іван приніс ведмедячого молока.
– Но. не журися. Я тобі ще дещо пораджу. Най Іван дістане молоко від змії.
Наслідник зрадувався і бігом до Івана:
– Так і так. Пресвітлий цар наказав тобі принести молоко від змії. Аж ні – будеш коротший на голову!
Засумував Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Як він дістане молоко від страшного змія?
Жона звідає його:
– Іванку, чому ти так зажурився?
– Де би я не журився, кой цар наказав принести молока від змії. Аж ні – згубить мене.
– Іванку, тільки би біда! Не журися. Я тобі дістану від змії молока.
І пішла в ліс. Свиснула! І нараз усі змії злізлися до неї:
– Зміїного молока і мале змійча.
І змія дала їй молока і мале змійча.
Незадовго дівка вернулася з лісу і весело каже:
– Іванку, тут маєш зміїне молоко і мале змійча. Понеси цареві.
Коли ото увидів цар, забув рот прикрити і довго не міг прийти до себе. Потім покликав наслідника:
– Кой Іван годен був дістати зміїного молока і мале змійча, то йому смерті ти не знайдеш. Мусиш ти попрощатися з сим світом.
Наслідник просить-молить царя, аби його ще не губив, він щось придумає.
Іде плачучи і знову стрічає того діда:
– Що ти, сину, так гірко плачеш?
– Де би я не плакав, кой цар хоче мене згубити, бо Іван приніс і зміїного молока.
– Но, не плач. Я ще знаю одну смерть Іванові. Є така гора, котра одпирається і запирається за одну хвилину. У тій горі є всякі дорогі речі: годинники золоті, персні золоті. Айбо ще такий на світі не народився, аби оте дістав.
Наслідник зрадувався і бігом до Івана.
– Так і так. Пресвітлий цар наказав, аби ти приніс дорогі речі з гори, котра одпирається і нараз запирається. Аж ні – будеш коротший на голову!
Аж тепер Іван засумував. Де ота гора? І хто може зайти в таку гору?! Но, тут моя загибель. Так журився, що не мило йому дивитися на світ божий.
Жона звідає його:
– Іванку, що ти так зажурився?
– Де би я не журився, кой цар наказав мені принести дорогі речі з тої гори, що одтворяється на хвилину і нараз запирається. В сій біді і ти мені не поможеш.
– Та справді, в сій біді я тобі не поможу. Хіба моя мамка поможе.
– А де твоя мамка?
– Не знаю. Я тобі дам такий клубок, що тебе поведе до моєї мамки.
І подала йому клубок:
– Візьми за нитку і пусти на землю клубок.
Іван взяв нитку, і клубок котиться поперед нього. І покотився в темний ліс. І далеко в лісі була маленька хижка на курячій лапці.
В хижці жила стара баба, жонина мати. Баба накип'ятила води і заставляє Івана скупатися. Дає йому і рушник.
– Бабко, у мене є свій рушник.
Поникала баба на його рушник і увиділа підпис своєї доньки.
– Звідки у тебе сей рушник?!
– Мені дала моя жона.
Баба очі витріщила на нього:
– Та ти мій зять!.. Куди ти держиш путь?
– Я шукаю ту гору, що одпирається на хвилину і нараз запирається.
– Та, синку, я тобі в сім ділі не поможу. Я про таку гору не чула, не знаю. Може, моя старша сестра знає.
– Та де ваша старша сестра?
– Клубок тебе поведе.
І дала йому клубок. Іван взяв за нитку, а клубок котиться поперед нього все далі і далі. І привів його до бабиної старшої сестри, що жила в малій хижці на курячій лапці.
Іван привітався:
– Добрий вечір, бабко.
– Доброго здоров'я, синку.
А баба уже знала, що хлопця послала її молодша сестра.
– Де ти йдеш, синку?
– В ту гору, що сама одпирається і запирається. В ній с всякі дорогі речі.
– Я, небоже, у сім ділі тобі не поможу. Хіба поможе тобі мій брат.
– Та де ваш брат?
– Клубок тебе поведе.– і дала йому клубок. Іван взяв за нитку, і клубок котиться поперед нього. Привів його до маленької хижки серед темного лісу. В тій хижці жив дуже старий згорблений дідо. Іван поклонився:
– Добрий день, дідику.
– Доброго здоров'я, синку. Звідки ти йдеш?
– Від вашої сестри і моєї мамки за жоною.
– Та куди держиш путь?
– Шукаю гору, що сама одпирається на хвилину і нараз запирається і в тій горі всякі дорогі речі. Мені цар наказав дістати оті речі. Аж не дістану, згубить мене.
Дід каже:
– Синку, я тобі дам сметани і підеш до тієї гори і будеш сметану колотити. І з'явиться тобі жона, котра відопре гору. І ти візьмеш собі дорогі речі, які захочеш.
Іван прийшов до гори і почав колотити сметану. Недовго колотив, і з'явилася йому жона і відперла гору і говорить:
– Іванку, швидко набери собі, що тобі любиться, і нараз вертайся!
Іван побіг туди і набрав золотих годинників, золотих перснів, жуковин і швидко вернувся. Жона заперла гору і пропала з очей.
Іван дорогі речі поклав у кишені і рушив у зворотний путь.
Іде, іде, іде. В дорозі убила його ніч[9] серед густого лісу. Іде далі і натрапив на величезну хижу. Відпер двері, ходить по кімнатах – нема нікого! Раз чує: хтось іде! Спрятався під стіл і чекає. Зайшли опришки[10]. Старший приступив до стола і загойкав:
– Столику, дай нам їсти, пити!
І на столі з'явилася всяка їда, всякі напитки, що лиш душа забагне. Опришки посідали довкола стола, наїлися, напилися і пішли собі по роботі.
Тоді Іван виліз з-під стола і думає собі: «Ба, чи мене послухав би сей столик?» і загойкав так, як старший опришок:
– Столику, дай мені їсти-пити!
І нараз на столі з'явилася всяка їда й всяке питво, що лиш душа забагне.
Іван наївся досита, напився, айбо на столі осталося ще дуже много їди і питва. Іван зафіглював[11]:
– Неборе[12] столику, мій цімборе[13]! Хто се все поїсть і вип’є? їж сам і пий!..
Не встиг сказати сі слова, а столик зачав собі горнути. І все з'їв і випив. І проговорив:
– Скільки я прожив років на світі, скільки я людей накормив, напоїв, а мене ще ніхто не припрошував. Ти перший мене припросив. За це ти будеш мій ґазда, а я буду твій слуга. Сідай на мене, і я тебе понесу, куди хочеш.
Іван сів, і столик піднявся у повітря. Летять, летять, прилетіли до моря. Іван журиться, як перейти море.
– Не журися, я тебе перенесу і через море.
На другім боці сіли на землю біля рибалок. Іван загойкав:
– Столику, дай нам їсти, пити!
Наїлися, напилися. І рибалкам дуже полюбився столик:
– Продай нам сей столик. Ми тобі дамо таку пищалку, що як заграєш – вийде полк війська.
Іван не хоче.
– Продай та дамо тобі ще таке яблуко, що ним можна убити, кого хочеш.
Столик пошептав Іванові:
– Продай мене, а я далі втечу за тобою.
Іван дав рибалкам столик, а вони йому – пищалку і яблуко.
Іде далі, іде, іде… Оглянувся, а столик за ним:
– Я уже тут! Сідай на мене!
Іван сів і як стріла полетів попід хмари. За пару хвилин уже був дома.
Приземлився у своїм селі, дивиться: хижа, хлів обшаря[14] – все згоріло. Цар усе спалив. На дереві сидить потя і сумно співає. Іван подивився на потя і пожалів його, і воно злетіло з дерева і сіло йому на руку. І вчинилося прекрасне дівча. Позирає Іван – а ото його жона!
Обняла його, обцілувала і розповіла все, що сталося, як він пішов світом. Поганий цар все спалив. Мати згоріла, бо не могла втекти. Лиш вона вчинилася пташкою і врятувалася від смерті.
Іван об'явив війну цареві. Як цар мобілізував всю свою армію, Іван вийняв пищалку і заграв. І почало військо сипатися, як листя з дерева. Цар напудився і хотів миритися, але Іван махнув яблуком, і цар загинув.
І жив Іван з жоною щасливо довгі роки. Вони жили-поживали і дітей наживали.
Казка – небилиця, вигнила би панам потилиця.
[1] Пушку – гвинтівку [2] Сокотити – оберігати, стерегти [3] Потя – пташка [4] Напудився – злякався [5] Покровець – домоткана ковдра. [6] Кочія – карета. [7] Талярі – тут: монети (талер – грошова одиниця). [8] Скітити – знищити. [9] Убила ніч – застала ніч, стемніло. [10] Опришки – тут: розбійники. [11] Зафіглював – пожартував. [12] Неборе – нещасливий (співчутливе). [13] Цімбора – товариш. [14] Обшаря – обійстя.