Зібрав колись журавель птахів з усього білого світу. Захотілося йому стати їхнім володарем – пташиним ханом. Позліталися до нього всі птахи, окрім однієї – найменшої пташечки. Звали її Буксергін. Гарнесенька така, співуча, як соловейко.
Довго чекали на неї птахи.
Журавель раз у раз свою довгу шию витягав, дивився, чи не летить гарненька пташечка, завбільшки з палець. Нарешті не витримав, пішов шукати Буксергін.
Коли бачить – сидить Буксергін у траві.
Як розсердився журавель, як гримне на неї:
– Ти чого досі не летиш?
Усі птахи на тебе чекають!
– Я з далекого вирію летіла, втомилася дуже. Хіба ж не бачиш: сиджу, відпочиваю, комашок дзьобаю.
Ще дужче розлютився журавель:
– Через тебе я досі ханом не став! – і ну топтати Буксергін. Праве крилечко їй зламав.
Гірко заплакала Буксергін. Позліталися птахи, оточили її, розпитують:
– Що сталося? Чого плачеш?
– От журавель на мене прогнівився, крилечко мені зламав, злетіти не можу.
Тут птахи заджеркотіли, зацвірінчали:
– Ой-ой! Не треба нам такого лютого хана! Він нам усім крила поламає!
І стали журавля судити…
– Треба,– кажуть,– його покарати!..
І таке присудили: коли журавель летітиме у вирій та з вирію – хай несе на спині Буксергін!
Ще й досі можна побачити: летить у вирій журавель, а на спині в нього сидить дрібнесенька пташка.