Була собі пані – так, убогенька, був у неї син один, та й той дурний. Та не було у них нічого. Діждали вони ярмарку; дала пані сину гроші і наказала, щоб він хоч одного коня купив.
Пішов хлопець, коли дивиться – ятки[1], а він того дива зроду не бачив, а там музики грають. От він тії гроші пооддавав музикам та попроїдав і йде додому. Аж везе чоловік котика на возі, завозить у бір. Хлопець і питає:
– Куди ти, чоловіче, свого котика везеш?
– У бір.
– Продай його мені.
– Купи.
– Що тобі за нього?
– Дві сороківки[2],– відповідає чоловік.
Заплатив дурний і пішов додому, а котик за ним біжить услід. Приходить додому, а мати й питає:
– А що купив, сину?
– Купив, мамо,– і показує мамі того котика. Стала вона його лаяти.
От він узяв посадив того котика на печі, та й сидять удвох на печі. Так годує його вже!
Діждали другого ярмарку. Знов маги випроваджує його:
– Іди ж,– каже,– синку, пару воликів купи!
Він пішов і знов там гроші попроїдав. Купив собі рушницю і пішов додому. Зустрів знов чоловіка – собаку везе.
– Чоловіче, продай мені цю собачку,– звернувся хлопець до чоловіка.
– Добре!
– Що тобі за неї?
– Четвертак[3].
Той вийняв з кишені та й дав. Іде додому, а собака услід біжить. Приходить додому, мати й питає:
– А що, сину, купив?
– Купив.
– А що ж купив?
– Купив собі рушницю та собаку, буду на полювання ходити.
Стала вона його знов лаяти.
Він нагодував котика і собачку, взяв рушницю і пішов з ними на полювання. Підходить до лісу, аж змій і ведмідь сім літ за перстень б’ються. Так той дурень і питає у своєї охоти:
– Охота моя мила, охота моя люба, котрого мені вбити: чи змія, чи ведмедя?
А змій почув та й каже:
– Щастя твоє та й велике буде, коли уб’єш ведмедя.
Так він як намірився, так і вбив ведмедя. А змій одняв перстень у того ж ведмедя та й оддав мисливцю.
– На ж тобі цей перстень,– каже,– і в тебе тепер буде усяка всячина.
От прийшов дурень додому й каже:
– А що, мамо, от я ведмедя на шубу вбив.
А сам вийшов у сінці на поріг та й перекинув той перстень на руку – аж до нього кінь біжить. І такий великий, як піч!
Та й каже:
– Пане мій любий, пане мій милий! Нащо ти мене вимагаєш?
– На те вимагаю, що в мене одягу нема.
– Лізь же в моє праве вухо, а в ліве вилізь.
От він виліз – і став такий панич! Увійшов у хату, так його мати і не пізнала.
– Де це ти, синку, такого одягу набрав?
То він їй уже признався:
– Буду, мамо, я ще собі триповерховий дім ставити.
– З чого, синку, будеш ставити, коли нічого нема: ні дерева, нічого,
– Та вже з абичого зроблю.
Вийшов хлопець у сінці, знов той перстень перекинув, аж ідуть стільки робітників, несуть усе – і дерево, усе, що треба, й кажуть:
– Пане наш любий, пане наш милий, нащо нас вимагаєш?
– Щоб мені триповерховий дім вибудували і до самого царя скляний міст вимостили.
Так вони йому одним духом зробили: так-то йому той перстень зробив.
От хлопець і посилає матір до царя:
– Іди,– каже,– мамо, провідай, чи оддасть він за мене дочку заміж.
– Я ж не знаю,– каже цар,– ні тебе, ні твого сина. Нехай він сам прийде, так я побачу, який він.
От вона прийшла додому та й каже:
– Говорили, щоб ти сам прийшов, щоб тебе побачили, що ти таке.
От хлопець подумав, щоб у нього ще кращий одяг був, щоб то вже цар оддав дочку. Вийшов у сінці та знову до персня звернувся, то до нього кінь ще кращий прибіг.
– А що,– каже,– пане мій любий, пане мій милий, нащо мене кличеш?
– На те кличу тебе, щоб у мене одяг ще кращий був, хочу поїхати до царя, щоб він дочку заміж за мене оддав.
– Лізь,– каже,– у моє праве вухо, а в ліве вилізь.
От він і виліз: так зробивсь такий панич, що кращого на світі нема – славний та хороший!
Приїхав тоді він до царя. Як побачила та царева дочка, так із радістю пішла за нього. Днів за три і повінчались. От уже хлопець вийшов по царівну їхати і питає кота та собаку свого:
– Охота моя люба, охота моя мила, чим мені їхати по свою молоду?
– Звернися,– кажуть,– до свого персня, то в тебе буде все.
Так хлопець звернувся – аж до нього біжать шестеро коней
і коляска. Аж міст од тих коней тріщить – такі гладкі! І слуги усі, і дівки там поприбирані.
От він уже привіз собі свою молоду. Пожили там із тиждень чи що, і чоловік пішов на полювання, а змій приліз до жінки та й каже:
– Молодичко, це він, твій чоловік, не сам робить: у нього такий перстень – я йому дав,– що як він чого захоче, те у нього й є. Прийде він,– каже,– з охоти, так захоче відпочити. У лівій кишені буде у нього перстень, так вийми, то будеш багатша ще за свого батька, за царя.
От як прийшов чоловік з охоти, так жінка й каже:
– Лягай спочинь.
Так він і заснув, а жінка перстень і вийняла та й вертить. Де взявся змій та за перстень з її рук, та й полетів. Так вони знов у такій хатці опинились, яка була. Уже немає триповерхового дому.
Цар вийшов назавтра – аж нема вже того дому і мосту скляного нема.
– Де це міст подівся і хата? Вже нема тієї, де моя дочка жила.
От цар і поїхав до дочки та й каже її чоловікові:
– Де той дім? Ти – обманщик, що тепер нема нічого.
Узяв дочку свою додому, а чоловіка у сховок кам’яний забив та й замкнув. Кіт і собака плачуть по своєму хазяїнові.
Тоді кіт як став шукати його і знайшов у сховку. Прибіг додому та й каже собаці:
– Я знайшов, братику, свого хазяїна.
– Де? –питає собака.
– Там на шляху у сховку забитий; та вже наш хазяїн їсти хоче, ходім йому шукать їсти.
Як пішли та й пішли, так там увійшли у село, аж жінка наварила вареників і сметаною полила. От кіт залишив собаку під коморою, а сам уліз у хату, наївся там, а собаці макітру подав попід стріхою. Собака взявся за макітру та й несуть хазяїну їсти, а люди за ними кричать, щоб то однять у них вареники. Так ні, не одняли. От вони принесли до сховку, так кіт по одному варенику позносив на сховок і нагодував хазяїна, потім питає:
– Ти, може, хазяїну, і пити хочеш?
– О, хочу, котику-братику!
От побіг кіт та у ратаїв[4] украв глечик і собаці на шию почепив.
– Біжи,– каже,– води принеси!
Так собака побіг і приніс на шиї води, кіт і подав ту воду хазяїну.
– Ходім,– мовив кіт,– ще хліба хазяїну принесем.
От вони і пішли. Там молодиця напекла паляниць, а кіт увійшов у сінці та:
– Мяу!
Господарі виганяли його, виганяли – не вигнали та й пішли у хату. А він – за паляницю та й подав собаці, та ще й собі одну взяв.
От і пішли до хазяїна, подали йому й ті паляниці. Потім пішли до змія того персня одіймати. Ідуть собі, а собака й питає:
– Може ти, коте, їсти хочеш?
– Хочу,– відказує кіт,– та де його взяти?
– Сядь же ти, коте, на дорозі, а я піду із цих дубків вижену зайчика, ти піймаєш, і мене за річкою коло шинку погодуєш. Ти у хату підеш та мені хліба винесеш.
От собака і вигнав зайчика, а кіт піймав, та взяли й з’їли удвох і йдуть. Прийшли до річки, собака й каже:
– Сядь на мене, коте, я тебе перевезу.
– Я,– відповідає кіт,– сам перепливу.
Як скочив собака у воду, так і переплив річку. Та сів на березі, вже й висушився, а кіт усе у воді, от собака скочив у воду, і кота виніс на собі. Вилізли з води та й пішли.
Підійшли до шинку. Кіт посадив собаку на призьбі, а сам пішов у хату.
– Сиди ж,– каже,– собако, а я піду, там у п’яниці є табакерка, так я її украду та й тобі хліба винесу.
Увійшов у хату – так його там лащать, куски йому кидають. А він набере у рот та й несе собі їсти. Та знов увійшов у хату, а чоловік нюхає тютюн, так він вирвав у нього з рук тую табакерку, та й побігли з собакою.
Прибігли до змієвого двору: вікна одчинені і собаки навкруги лежать, і колодязь коло двору.
От кіт і каже:
– Лежи ж ти тут, собако, коло двору, не йди, бо тебе тії собаки розірвуть. Та набери води, на мій хвіст налий і тютюну отого потопчи на хвіст.
Собака так і зробив. Кіт і поліз у вікно до змія. Змій на ліжку лежить, спить і перстень той у зубах держить. Кіт узяв та хвостом з тютюном йому у рот, так змій перстень і виплюнув. Кіт за перстень та й утік у вікно. Та вже з собакою так біжать, утікають! А змій того персня шукає, усюди лазить.
От прибігли до тієї річки, що перепливали, собака і каже:
– Як же ми будем цей перстень нести? Як ти будеш сам нести, то тебе хазяїн буде жаліть, а мене ні. Начепимо краще на ломачку.
Вони почепили на ломачку той перстень та в зубах і несуть. Пливуть через річку, а кіт упустив ломачку, а перстень з одного боку сковзнув і впав у воду. Вийшли на берег собака і кіт, сидять, аж біжить до них вовк та й каже:
– Може ви, братці, хочете їсти?
– Хочемо,– відмовляють,– та ніде взяти.
– Ходіть, там коні пасуться, так я коня заріжу, там і з’їмо.
Вони пішли. Вовк коня зарізав, вони наїлися та прийшли знову до берега і сидять, стережуть того персня.
І знов їсти захотіли.
– Ходім,– каже котові собака,– і я так коня заріжу, як вовк.
Прийшли до коня, собака хотів ухопити його за хвіст, кінь як брикнув, так і вбив собаку. Прийшов знову кіт до річки голодний, як і був.
Аж веде перепілочка дітей, а він – за перепеля, а перепілочка кричить, просить:
– Котику-братику, пусти, що хочеш, те й зроблю.
– Дістань з води перстень.
Як вона полізла і дістала йому той перстень, так він і пустив її дитятко та й пішов до хазяїна з тим перснем.
До сховку до того прийшов, подав хазяїну перстень і мовив:
– Єсть, хазяїну, наше все те, що було.
А він так зрадів.
– Та нема,– каже,– нашого собаки.
– А де ж?
– Кінь убив.
Хазяїн перевернув перстень, так сховок чисто розлетівся. От прийшов додому, так у нього знов стали такий дім і міст, і він став такий самий панич, як і був, і знов узяв цареву дочку. І живуть.
[1] Ятка – легка будівля для тимчасового користування (торгівлі). [2] Сороківка –дрібна розмінна монета вартістю двадцять копійок. [3] Четвертак – срібна монета вартістю чверть карбованця; двадцять п'ять копійок. [4] Ратай – плугатар.