Давним-давно це було.
Серед дрімучого лісу, за вологими купинами, за волохатими ялинками жив Перя-богатир.
На зріст він був з добру сосну. Сили – надмірної.
Луб з двадцяти берез обдере, ремінь скрутить, навколо голови обв’яже – не сходиться ремінь на потилиці.
Ось яка голова у Пері була!
Вранці на полюванні попаде йому в око шишка соснова, – Перя її до вечора не помітить. Тільки ввечері почухає око, вийме шишку і здивується;
– – Ось що це! То ж то мені весь день порошинка якась дивитися заважала.
Лижви у нього були із смереки сторічної, лук і стріли – з кедра тисячорічного.
Жив Пери з полювання і ловлі звірів. Побачить бувало в лісі сліди лося, оленя чи ведмедя – в одну мить звіра наздожене, кине стрілу, наповал здобич уб’є.
Зайців сіткою ловив. Птахів лісових на льоту руками хапав. Риб у струмках п’ятірнею виловлював.
Сильний і спритний був Перя-богатир.
І була у нього хатинка збудована. Та не жив у ній Перя. Тісно йому здавалося. Запалить бувало вогнище перед дверима, смерекових гілок наламає, підстелить – і спить біля вогню, на вільному лісовому повітрі, під ялинками.
Ось через якийсь час, по якійсь годині – прийшла на Лісовий край біда. Вороги на лісовий народ війною пішли. Стали вони лісових людей своїми хитрощами перемагати.
Лісові люди на ворогів з дрюками ідуть, а вороги – з рушницями. Лісові люди пішки ідуть, а вороже військо на колесах їде.
Зовсім погано лісовим людям прийшлося. І згадали вони тоді, що в хащі смерековій, за вологими купинами, за болотами Перя-богатир живе.
На зріст він з добру сосну, сили – надмірної.
Вирішили покликати Перю на допомогу.
Ось приходить якось раз Перя з полювання. Дивиться – біля його хатинки п’ятеро людей стоять, його чекають. Привітались ті люди й кажуть:
– У нас, Перю, біда’ сталася, а тебе тут із-за ялин і не видно. Вороги на нас війною пішли. Хочуть землю нашу відняти…
– Що-о-о? – сказав Перя. Подумав і розсердився. – Це щоб наші ліси чужим віддати? Це щоб вони наші шишки кедрові збирали, наших рябчиків скубли, наше соснове повітря нюхали? Та хто ж їх пустить?
Добрий був Перя, а тут дуже розсердився.
– Ви, – каже, – вперед ідіть, а я зараз попоїм – і за вами.
Посланці лісовою стежкою назад пішли. Їм щоб до міста дістатися, двох тижнів мало, а Пері й двох годин досить.
Нашвидку поїв богатир, рукавиці за пояс заткнув, став на лижви і – ф-р-р-р! Тільки сніг хмарою звився та тріск лісом пішов. Поспішає Перя рідній землі на допомогу.
Примчав Перя на поле битви. Побачив ворожі полчища.
Почали вороги в нього стріляти, а Перя тільки посміхається:
– Що це? Наче комарі кусають?
Схопив він одну повозку – на шматки поламав, схопив другу – тільки трісочки полетіли.
Тут вороже військо від страху бігом побігло світ за очі, – аби врятуватись від Пері.
А головний начальник їхній на колесі під’їхав, ударив велетня в поперек і ремінь шкіряний зірвав. Розсердився Перя:
– Ах ти, жаб’ячий сину! Я тобі покажу, як чужі ремені рвати!
Та як вхопить ворожого богатиря разом з колесом, та як ударить його об землю! Від того «богатиря» тільки чоботи лишились, та й ті по швах лопнули. Переміг Перя ворога.
Народ Пері дякує, хвалить його.
Побіг Перя додому. Скоро і рідну хатинку вдалині побачив.
Виспався на смерековій постелі, на березовому узголов’ї, під ялиновими гілками, біля теплого вогнища.
Добре зажив Перя в лісі. І тепер ще живе.