В далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її любив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викинуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю[1], одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
– Ваша величносте, на самісінькому краї землі є мореокеан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість – повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі[2], через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі.
Минув рік. Один за одним заходили до гавані вітрильники і галери, та на жодному з них не було блакитного прапора. Хан уже почав втрачати надію, коли це до воріт його палацу підійшов бродячий дервіш[3] і, втомлено спираючись на кострубату палицю, іменем хана зажадав відчинити ворота.
Варта привела дервіша до хана, і той упізнав у посивілому, втомленому, зодягнутому в лахміття бродязі, купця. Хан подумав, що купець почне скаржитися, що, мовляв, його пограбували в дорозі, що він прийшов ні з чим. Та купець не промовив жодного слова. Він переломив об коліно палицю і дістав з неї намисто з перлів. Хан був вражений: кожна перлина завбільшки з ягоду. Перлини незвичайної білини і світилися ізсередини ніжно-рожевим сяйвом. Такі дивні перлини хан бачив уперше.
А через день принцеса побачила, як до гавані заходить знайомий корабель із блакитним прапором на високій щоглі. Дівчина, яка рік лежала нерухомо, підвелася з ліжка і, ледь переставляючи ноги, вийшла на берег. Купець зійшов по трапу на землю. Він ішов і ніс на витягнутих руках намисто, де кожна намистинка в промінні вранішнього сонця сяяла, ніби маленька зірочка.
Дуже швидко до дівчини повернулися здоров’я, життєрадісність, краса, усмішка. Хан не міг натішитись її дзвінким сміхом. Він щедро віддячив купцеві, який, незважаючи на всі негаразди, дотримав свого слова. Хан наказав завантажити корабель золотом та дорогими товарами і разом з дочкою вийшов з палацу на берег провести купця в дорогу. Звістка про чудесне вилікування принцеси облетіла всю країну.
Минуло кілька років. Принцесу посватали за сина падишаха сусідньої країни. Незабаром мало відбутися весілля. Прокинувшись якось вранці, принцеса простягнула руки до скриньки, де лежало намисто, підняла кришку – і завмерла! Намисто зникло.
Хан наказав перекрити всі виходи, обшукати слуг, охорону і навіть вельмож. Обшукали весь палац, заглянули в кожну шпаринку, а намиста не знайшли. Воно ніби крізь землю провалилося! Розгнівався хан, викликав до себе начальника варти і ось що йому сказав:
– Даю тобі на пошуки десять днів. Якщо за цей час намисто не знайдеться, я накажу відрубати тобі голову!
Хану дуже хотілося повернути дочці намисто до весілля.
Прийшов начальник варти додому наляканий, невеселий. Він розумів: злодія, який зумів непоміченим прокрастися в палац, увійти до кімнати принцеси і вкрасти чарівне намисто, йому ніколи не знайти! Якщо злодій, ризикуючи життям, украв намисто, певно ж у нього при смерті дочка або дружина…
Мати начальника варти, побачивши пригніченого сина, почала розпитувати, що трапилось. І син розповів їй про зникле намисто.
Намисто, звичайно ж, не знайшлося. Настав останній день терміну, призначеного ханом. На десятий день, рано-вранці, мати навчила сина, що йому відповісти хану і, прочитавши молитву, провела його на службу.
Начальник варти став перед ханом і ось що йому сказав:
– О великий хане! Я не зміг відшукати намисто принцеси. Я готовий покласти голову на плаху, та перш ніж карати, вислухай мене. Я дістав чарівне зілля. І якщо зібрати з дна нашого моря сорок мушель, покласти до них сорок простих перлин, укутавши їх чарівним зіллям, посадити на сонячному місці, то рівно через сорок днів зійдуть тюльпани, всередині яких будуть такі ж самісінькі перлинки, як і в намисті принцеси.
Хан послухався начальника варти. Він наказав дістати з дна моря сорок мушель, видати з казни сорок перлин і підготувати ділянку, котру обрав для посадки начальник варти.
Настав день садіння мушлі. На поле прийшли хан і його візирі, вельможі, яким хотілося на власні очі побачити, як висаджуватимуть перлини. На полі було викопано сорок ямок, і біля кожної лежала мушля з перлиною. Перш ніж розпочати роботу, начальник варти сказав:
– О великий хане! Я не можу сам посадити перлини, тому що ти запідозрив мене у крадіжці і видав указ про покарання. Посадити їх може тільки та людина, честь якої нічим не заплямована. Людина, яка ніколи не порушувала свого слова, нікого не скривдила, нікому не завдала горя. Це мусить бути кришталево чиста і чесна людина. Тільки тоді перлини зійдуть і дадуть бажаний врожай.
Хан наказав посадити перлини головному візиру, але той з острахом сказав:
– О великий хане! Я в своєму житті ніколи нічого не садив! Я не вмію цього робити… І потім, ви самі знаєте, які в мене є гріхи…
Хан подумав, погодився з великим візиром і звернувся до головного судді, але й той замахав руками:
– Що ви, о великий хане! Ви знаєте, скільки я виніс вироків у своєму житті, а раптом серед них були й не зовсім справедливі? Кожна людина в житті помиляється. Я не хочу, щоб через мене постраждала така важлива справа.
Хан подумав, погодився з головним суддею і звернувся до головного муфтія[4] ханства. Цей вже мусить бути криштально чесним і чистим, адже він служить не кому-небудь, а самому Аллаху. Але головний муфтій притиснув руки до грудей і почав казати, що в молодості і він був грішний.
Наперед вийшов один з царедворців, і ось що він сказав:
– О великий, могутній і справедливий хане! Ви наймудріший, найсправедливіший і найчесніший у нашому ханстві. Благаємо вас посадити перли своєю щедрою і легкою рукою. Ми впевнені, що через сорок днів на світ з’являться чарівні квіти…
Хан не став висаджувати перли. Він знав, що коли він це зробить, то квіти не лише через сорок днів, а й через сорок років не зійдуть. І тоді він звернувся до начальника варти:
– Я скасовую свій наказ про твою смертну кару і знімаю з тебе підозру про крадіжку. Ти можеш з чистим серцем приступити до роботи.
Поклав начальник варти в лунки мушлі, засипав їх землею і щедро полив морською водою. Ділянки обнесли високим муром зі сторожовими вежами по кутах, виставили варту біля воріт, і сам начальник варти стежив і вдень і вночі, щоб жодна жива душа не проникла сюди.
Незабаром відбулося весілля принцеси і сина султана. На весілля приїхали правителі всіх сусідніх країн. Сорок днів і орок ночей тривали урочистості. Господарі, зайняті гостями, забули лік дням і, коли весілля закінчилося, згадали про чарівні перлини й заквапилися на поле. Все було на місці: і висока загорожа, і сторожові вежі, і варта біля воріт, от лиш від начальника варти і сліду не залишилось, а там, де були лунки, не було жодного паростка.
Довго сміявся хан над тим, як його обдурив начальник варти! Але гніватися не став. У день весілля наречений подарував нареченій чудесне перлинне намисто, щоправда ніхто не знав, чи має воно цілющі властивості, чи ні. Але наречена була задоволена.
Що ж до начальника варти, то хан наказав його розшукати і призначити головним суддею. Адже хан не знав, що ідею посадити перли подав не він сам, а стара мудра жінка – мати начальника варти.