Якось в одному яру пасся баран. Аж несе туди вовка.
– Агов, баране, це мій яр, хіба не знаєш? – гукнув вовк.– Чому ти пасешся тут?
– Ба ні, справжній господар у цьому яру я,– одказує баран.– 3 давніх-давен сюди ніхто інший і ногою не ступав. У цьому яру саме тільки пасовисько, воно тобі не потрібне, то й не може бути твоїм. Іди собі, друже вовче, своєю дорогою.
– Цей яр – моя батьківщина, він з діда-прадіда наш був. Я тут господар усьому, свідків маю,– не вгавав вовк.– А в тебе є свідки?
– Та вже знайду. Не один знає, що цей ярок мій,– відповів баран.
Так вони й розійшлися. Пішов вовк до лисиці й каже:
– Лисичко, я оце набачив для нас таку ласу здобич. Ходи й не питай!
– А що ж то за здобич, вовче-брате? – питає лисиця.
Вовк їй і розповів:
– В одному яру пасеться гладкий баран. Я оце
посварився з ним і маю знайти свідка. Ходімо завтра зі мною, і яр віднімемо в нього, й барана з’їмо!
– Дуже добре, вовче-брате, чому й не піти,– зраділа лисиця.
А баран пішов у село. Трапився йому біля хати чорний пес, баран і розповів йому:
– Сьогодні я пасся в яру. Коли це йде вовк і каже: «Мені оцей яр у спадок дістався, мовляв, ще з ді- да-прадіда він наш. Справжній господар,– каже,– тут я, вовк. Чому ж,– каже,– ти пасешся тут?» А я йому й відповідаю: «Ні, справжній господар тут я. І нікого я в цьому ярку ніколи й не бачив. Іди собі, друже вовче, своєю дорогою!» Тоді вовк і каже: «Я знайду свідків. А в тебе, баране, є свідки?» Я йому й одказав: «Та вже знайду свідка, не один знає, що цей ярок мій». Собако, якщо ти мені товариш, допоможи!
– Не журися, брате баране. Якось зарадимо твоєму лихові,– промовив пес.
Другого дня пішли пес та баран у ярок. Приходять, а вовка ще немає, забарився. Ото пес і каже:
– Слухай же, баране, мене пильненько. Я тут ляжу, заховаюся, а ти накидай на мене верблюдячих колючок, щоб вовк та його свідок мене не побачили.
Сховався собака. Аж ось біжить вовк горою, а за ним лисичка, свідок його.
– Ти бачиш? – питає вовк лисицю.– Все дуже легко. Баран навіть свідка не зміг знайти, сам ходить! Ми і ярок заберемо, і баранчика з’їмо!
От підступила лисиця до барана й питається:
– Агов, баране, чому це ти ходиш по чужих обійстях?
– А ти знаєш, чий це ярок? – питає баран.
– Авжеж знаю. Чий же ще, як не вовків! Більше нічиїм і бути не може, я про це давно чула.
– А де твій свідок, друже баране? – питає вовк,– Щось ми його не бачимо.
– Друже мій,– каже баран.– Нащо мені свідки? Якщо твої слова правда, то переплигни через оці колючки туди й назад. Переплигнеш – твій ярок!
– А що тут такого,– вихопилася лисичка,– навіть я можу перескочити.
От розбіглася вона, підскочила, та як забачила собачого носа, враз і назад подалася.
– Ні, не хочу брехати, не буду й присягатися,– каже та й навтікача.
А вовк тільки-но хотів плигнути, як собака вхопив його за горло.
– Ой, друже вовче, покарала тебе брехлива присяга!– крикнула, озирнувшись, лисиця та ще дужче дременула звідти.
А пес убив вовка й повернувся з бараном у село.
Так ярок зостався їхній.