Колись давно-давно жив-був цар. Біля його палацу ріс трояндовий сад. У тім саду був кущ чарівної троянди. І хоч як пильнував сам цар, і хоч як оберігали садівники цю троянду, ніяк не могли вберегти її. Тільки-но троянда починала розцвітати, її одразу нівечив шкідливий хробак. Це повторювалося з року в рік. Цар ніяк не міг дочекатися своєї троянди. Якось до царя прийшов молодий садівник і сказав:
– Найми мене, і я догляну твою троянду.
– Юначе, – відповів цар, – скільки в мене тих садівників побувало, жоден не вберіг її, де вже тобі!..
– А я зумію, коли ні – звелиш мене стратити.
– Гаразд, як зумієш, – пильнуй!
Надійшла весна, молодий садівник узяв лук і стріли, сховався під кущ і став охороняти троянду. Стеріг він день, два, тиждень. А як троянда почала розквітати, садівника зморив сон… Тим часом хробак зжер троянду та й поповз собі. Прокинувся садівник, бачить – нема троянди на кущі, пішов до царя й каже:
– Цілий тиждень і вдень і вночі стеріг я трояндовий кущ, а коли троянда почала розквітати, я задрімав… Розплющив очі – а хробак уже встиг зжерти троянду. На перший раз помилуй, а в наступному році я розквитаюся з хробаком.
– Нічого, – сказав цар, – хробакові це так не минеться…
Минув рік. Надійшла весна, царський садівник знову пішов стерегти кущ. Ледве троянда почала розквітати, а вже хробак повзе до неї. Тїльки-но намірився садівник пустити в нього стрілу, раптом де не взявся соловейко, клюнув хробака й полетів. Троянда лишилась неупікоджена. Зрадів садівник, зірвав троянду й поніс її цареві.
Мій володарю, – каже він, – я приніс тобі троянду. І на цей раз хробак хотів зжерти троянду, але де не взявся соловейко, клюнув хробака й полетів геть.
Нічого, – сказав цар, – і соловейку це так не минеться.
Минув ще рік. Весною знову йде садівник пильнувати трояндовий кущ, день і ніч сидить під ним. Ледве троянда почала розквітати, а вже хробак повзе до неї, і знову де не взявся той, що й торік, соловейко і хотів клюнути хробака, але тієї ж миті з-під кущів виліз страшний вішап[1] і проковтнув соловейка з хробаком. Знову троянда лишилась цілою. Зрадів садівник, зірвав троянду й поніс її цареві.
– Мій володарю, і тепер, як торік, приліз хробак, хотів зжерти троянду, та де не взявся соловейко і тільки намірився клюнути хробака, як з-під кущів виповз страшний вішап і проковтнув обох. Ось тобі троянда – ціла й неушкоджена.
– Нічого, – сказав цар, – і вішапові це так не минеться.
Минув ще рік. Надійшла весна, знову садівник пішов стерегти троянду, що вже починала розквітати. Знову підповз хробак до троянди, знов десь узявся соловейко і тільки-но замірився клюнути хробака, як з-під кущів виліз страшний вішап і проковтнув соловейка й хробака. Садівник напнув тятиву й убив вішапа. Тоді зірвав троянду й поніс цареві:
– Мій володарю, – сказав він, – знову хробак хотів зжерти троянду, прилетів соловейко, намірився клюнути хробака, аж тут вішап виповз з-під кущів і проковтнув соловейка і хробака. А я напнув тятиву і вбив вішапа на місці.
– Добре, – сказав цар, – тільки й тобі це так не минеться.
Здивувався садівник та й думає: що це за загадка, чому цар весь час каже так? Думав садівник, думав і ні до чого не зміг додуматись. А запитати в царя боїться – що, коли цар розсердиться?
В тому трояндовому саду була царева купальня. Якось садівник виліз на дерево, що росло біля купальні, обрізати засохлі гілки. Аж бачить – іде цариця зі своїми служницями купатися. Злякався садівник та й зостався на дереві…
«Почекаю, – думає, – викупається цариця, тоді й злізу».
Покупалася цариця і як стала одягатись – глянула вгору й побачила садівника. Не зронила вона й слова, а пішла в палац.
– Чи знаєш, – сказала вона цареві, – ходила я в купальню. Викупалась, одяглась і вже хотіла йти, коли раптом побачила на дереві садівника. Певно, він завчасно виліз туди, щоб підглянути за мною.
Як почув те цар, розлютився, мов лев. Загукав:
– Ката сюди, ката!
З’явились кати, вклонились цареві.
– Негайно приведіть садівника й зітніть йому голову!
Привели садівника. Той догадався, що чекає на нього.
– Володарю, – просить, – дозволь мовити слово, а тоді роби зі мною, що хочеш.
– Гаразд, кажи.
– Пам’ятаєш, коли ти найняв мене в перший рік, я прийшов до тебе й розказав, як хробак зжер троянду, а ти мені сказав: «Нічого, це йому так не минеться». Я й другий рік пильнував троянду. Прийшов до тебе й сказав: «Прилетів соловейко й клюнув хробака», ти й тоді мені відповів: «Нічого, це йому так не минеться». На третій рік, коли я розповів, що з-під кущів виповз страшний вішап і проковтнув хробака й соловейка, ти знову сказав: «Нічого, і йому це так не минеться». На четвертий рік я прийшов і сказав тобі: «Я вбив вішапа», а ти мені: «Нічого, і тобі це так не минеться». І справді, мені так не минулося, збулись твої слова, коли ти хочеш ні з того ні з сього відтяти мені голову. Тепер я кажу тобі: «І цареві це так не минеться».
Почув цар мудру відповідь садівника і помилував його.
[1] Вішап – змій, дракон (вірм.).