Зібрались якось діти ледь не з усього села, оточили Балакиря та й питають:
– Балакирю, а чи то правду кажуть, що ти у нас усе знаєш?
– Ну, це, діти, зовсім не так. Нема такого чоловіка на всенькому світі, щоб він усе знав. Дещо, звісно, я знаю. Питайте, що знаю – відповім, чого не знаю – промовчу. Згода?
– Згода! – відповіли гуртом діти. – Скажи, Балакирю, чого лелека, що у нас на хаті живе, завжди на одній нозі у гнізді стоїть?
– Ну, це просто, – відповідає Балакир. – Бо якщо ж він і другу ногу підніме, то тут же впаде.
– А чому, – питає другий, – у нашого діда Гната чуб білий, а борода чорна?
– І це просто пояснити. Чуб у дідуся почав рости, як тільки він народився, а борода, як йому шістнадцять років стало. Виходить, що чуприна старіша, от вона й почала раніше сивіти.
– Балакирю, – питає третій, – а чому мисливець, коли стріляє, ліве око заплющує?
– Тому, що коли він і праве око заплющить, то нічого не побачить.
– Балакирю, Балакирю, – питає четвертий, – а скільки зірок на небі?
– Ну, це я точно знаю, – говорить Балакир. – Два мільйони триста тисяч двісті сорок п’ять штук.
– Невже ти всі до однієї порахував?
– А от якщо не віриш, то візьми й сам порахуй.
– Балакирю, скажи, що головніше – місяць чи сонце? – питає один хлопчик.
Замислився Балакир, вуса поволі розправив та й каже:
– По-моєму, місяць усе-таки ліпше за сонце. Ну як би ми в темну ніч ходили, якби не було місяця?
– А якби сонця не було?
– Не страшна біда. Коли вдень його нема, ми ж із ліхтарем не ходимо, бо й так видно.
– Балакирю, кажуть, що вода в морі солона?
– Правда, сину, правда.
– А чому?
– Це для того, щоб риба в морі не засмерділася, – відповів Балакир.
– Скажи, Балакирю, де бог живе? У хмарах, так?
– От чого не знаю, того не знаю. Бог же мене в гості до себе не запрошував ні разу – от у чім штука.
– Балакирю а як розумним стати? – питають діти.
– Це дуже просто, – відповів Балакир. – Коли розмовляє розумний чоловік, ніколи його не перебивай, а уважно слухай. Коли ти сам говориш і бачиш, що тебе слухають, то уважно прислухайся до своїх слів, щоб не сказати дурниці. Як тільки будеш так робити, тоді й станеш розумним чоловіком.
Сидять вони, бесідують. В цей час підходить Іванча. Плаче, сльози рівцем по обличчю течуть.
– Що трапилось, Іванчо? – питає Балакир. – Хто зобидив тебе?
Зняв Іванча з плеча новісінькі черевички, підняв ногу, а із п’яти кров дзюрком ллється.
– На гвіздок наступив, – хлипаючи відповів Іванча.
– Хіба ж це біда? Тобі ще поталанило, – відповідає Балакир. – Взув би новенькі черевички – зробив би дірку в них. Дома б сварились. А нога – що нога? – до весілля і знаку не буде.
– І справді, – зрадів Іванча. Плакати перестав і сів до гурту.
– А тепер я вам, діти, загадку загадаю. Слухайте уважно, не перебивайте, – говорить Балакир. – Ось як це було. Погнав одного разу один пан дванадцять віслюків на базар продавати. Дорога була далекою. Втомився. «І чого це я пішки йду? Сяду на одного віслюка. Легше буде». Сів на віслюка. їде, батіжком свою череду підганяє. «Дай, – думає, – віслюків своїх полічу». Порахував – і що ж – одинадцять виявилось. «От біда, – подумав. – А й справді згубив одного по дорозі».
Зліз з віслюка, хотів було йти шукати, та подумав: дай-но ще раз перелічу. Порахував – дванадцять. Зрадів. Сів на віслюка і в дорогу.
Не доїжджаючи до села, де базар був, знову віслюків рахувати почав. «Що таке? – одинадцять та й годі!»
Зліз з віслюка, знову рахує.
– Раз, два, три…
Нарахував дванадцять.
– Що за мара? – вигукнув.
В цей час ішов селом селянин.
– Слухай-но, друже, – звернувся до нього пан. – Скільки ти бачиш віслюків? Я ось тільки-но рахував – дванадцять було, а як тільки сяду на віслюка, один кудись дівається.
Посміхнувся дядько та й каже:
– Віслюків усього тринадцять, тільки один двоногий.
– А як ви гадаєте, діти, скільки було віслюків? І що то був за двоногий віслюк? Га? – попитав Балакир та й пішов собі далі.