Якось віслюк розгнівався на свого господаря, пішов на луг і став пастись там. На цьому лузі звичайно полював лев. І от лев побачив на своєму мисливському місці якусь довговуху тварину. Лев, зацікавившись, хто б це міг бути, тихенько підійшов до віслюка й спитав:
– Гей, шановний гостю, ви хто такий?
Віслюк підняв голову й відповів:
– Я горлатий лев.
Лев остовпів від подиву. А віслюк подумав, що цей дужий звір з гострими зубами хоче його з’їсти і тільки шукає, до чого причепитися. Віслюк з того лиха так заревів, що задвигтіли поля й гори.
Злякавшись страшного ревиська, лев підстрибнув на місці та й ну тікати в гори. Назустріч левові трапився вовк і спитав здивовано:
О могутній леве, чому ти так швидко біжиш?
Е, краще не питай! На моєму лузі з’явився якийсь дивний звір. Він називає себе горлатим левом, і від його реву двигтить земля й небо. То я втікаю від нього.
– Ану, покажи мені того звіра! – сказав вовк.
Тремтячи від страху, лев з гори показав віслюка. Вовк засміявся та й каже:
– Ех ти! Віслюка злякався! А ще й лев! Звір називав себе горлатим левом, а насправді це мій боржник. Ходімо, я розірву його на шматки і з’їм.
– Е, ні! Я тільки-но насилу втік од нього і тепер, хоч ріж мене, більше не піду, – відповів лев.
– Ну то дивися звідси, як я з ним поквитаюся, – сказав вовк і побіг до віслюка.
А той, як побачив вовка, то й окам’янів від страху.
– Гей, віслюче, стій, зараз я тебе пошматую і з’їм! – сказав вовк.
Тут віслюк низенько вклонився вовкові та й каже:
– Е, вовчий царю, моє м’ясо жилаве й несмачне! Ти не схочеш його їсти. І тобі не буде ніякої користі, як ти роздереш мене на шматки. А я вмію ходити трьома способами: спершу йду інохіддю, потім біжу риссю, а як пущуся навскач, то й антилопа не наздожене. Буде куди краще, якщо ти сядеш на мене і їздитимеш верхи.
Вовк подумав-подумав – а й справді йому важко буде все життя ходити пішки по горах та пустелях. І старий він уже. Краще пристати на цю умову і їздити на віслюкові. А якщо вже геть виголодається, то з’їсть його! Вовк сказав віслюкові, що згоден, і вискочив йому на спину.
Віслюк спочатку йшов інохіддю, тоді побіг риссю і дістався до майдану, де понад п’ятсот вершників грали в кінну гру з козячою тушею.
– Гей, вовче! – звернувся віслюк до вовка.– Тепер настала черга скакати галопом. Міцно тримайся ногами за мій живіт і заплющ очі, щоб не впав, коли я пущуся навскач.
Вовк виконав наказ віслюка. Віслюк миттю прискакав до вершників та й зупинився перед ними.
Побачивши вовка верхи на віслюкові, вершники облишили козячу тушу й накинулись на вовка…
Лев дивився на цю подію з гори і спершу сміявся. Потім подумав, що і з ним може таке статися, та й дременув чимдуж далі в гори.