В одному дворі був великий пес. Якось уранці приходить до нього вовк і грізно каже:
– Я тебе з’їм.
А пес проситься:
– Мій любий, не їж мене, я тобі чоботи справлю.
– Ану справ.
– Добре; тільки щоб ти ніколи не ходив у цих чоботях по росі та по воді.
А там недалечко була велика купа грязюки. Пес звелів вовкові влізти на ту купу, ще й добре потупати. Вовк так і зробив. Ноги в нього стали чорні-чорнісінькі аж до колін.
– Оце ти й узувся в чоботи! – мовить пес.– Як не віриш – подивися на мого господаря; він теж у таких чоботях ходить. Тільки ж пам’ятай, що я тобі казав: ніколи не ходи по росі та по воді, бо вода забере в тебе чоботи. А інших я тобі вже не справлю.
Послухався вовк, ліг та й лежить. Лежить день, лежить другий, лежить і третій, аж поки так їсти захотів, що хоч плач. Не витримав, устав і пішов шукати чогось попоїсти. Перебрів через струмок, глянув на свої ноги – а чобіт немає.
Розсердився вовк і побіг до пса.
– Ти які це мені чоботи справив, що їх уже й немає?! Ось я тебе з’їм!
– Я ж тобі казав: не ходи по воді. Вода твої чоботи й забрала. А других я тобі вже не справлю, хоч ти мене вбий. Коли хочеш, будемо судитися.
– То ходімо до суду!
Дорогою вовк запросив собі на допомогу ведмедя й дикого кабана, а пес – кота й півня. Отак вони й ішли: попереду вовк, потім ведмідь і кабан, а за ними пес із своїми свідками.
Ось вовк і каже стиха ведмедю:
– Ану, Бурмилу, вилазь на ялину!
А кабанові:
– Зарийся в листя, щоб тебе не було видко. Ми зараз тут самі суд зробимо. Як пес підійде сюди, я схоплю його, а ви сидіть тихо. Може, він буде пручатися, то ви біжіть мені на допомогу. Втрьох ми його подужаємо.
А пес іде й не знає, що вовк проти нього замислив. За ним біжить півень, за півнем кіт.
Півень біжить і приказує:
– Так-так-так!
А ведмідь сидить на ялині й думає, що то пес і кіт змовляються вбити вовка, а півень притакує.
Кіт ішов, ішов та й задер хвоста вгору. Злякався ведмідь і каже вовкові:
– Е, знаєш що? Погано нам буде! Бачиш, як він підняв списа догори: то він хоче нас простромити.
Саме тут кабан ворухнув хвостом у листі. Кіт побачив, скочив у листя та як схопить кабана за хвіст – думав, що то миша шарудить. Кабан заверещав і вискочив з листя, а кіт з переляку – шусть на ялину, якраз туди, де ведмідь сидів! Ведмідь подумав, що кіт уже вбив кабана, а оце лізе до нього,– й подерся вгору. А кіт за ним. Вже ведмедеві й дертися нема куди. Не вдержавсь він на тонких гілках і гепнувся на землю. Підхопився та як дремене – тільки в лісі загуло.
Кабан з переляку й собі забіг хтозна-куди.
А вовк ніби й не чує нічого. Загарчав і кинувся на пса. Але він не їв три дні й дуже охляв, а пес був великий і сильний. Вчепився у вовка – тільки шерсть полетіла.
Зрозумів вовк, що не подужає, і почав кликати своїх помічників. А їх і духу немає.
Тут пес перекинув вовка на землю.
– Пиши,– каже,– на листку, що я тобі нічого не винен.
Нічого не вдієш, довелося вовкові скоритися.
Прибіг пес додому й сховав листок під стріху. На горищі були миші: схопили вони той листок і з їли.
Тоді пес напався на кота: чом він не розігнав мишей. А кіт напався на мишей і почав їх ганяти.
З того часу воно так і ведеться, що вовк злий на пса, пес на кота, а кіт на мишей.