Був собі один бідняк, і мав він сина Леся.
Полював раз Лесь у лісі і почув прекрасний пташиний голос. Пішов він на голос та й побачив таку красну пташку, що очей не можна було відвести.
Підкрався хлопець і зловив пташку. А вона заговорила:
– Зловити ти зумів. Але чи вдасться тобі за жінку мене мати?
Приніс Лесь пташку додому, і стала вона красною дівчиною.
– Я буду твоєю жінкою,– каже вона.– Лише не смієш випитувати, що я роблю. Як спитаєш, знову стану пташкою і відлечу у свої краї.
Живуть собі Лесь з Іляною (так звали жінку), вже й синок у них народився, такий красний, такий розумний. Та чудною стала Іляна. Батько пестить сина, а мати б'є, батько хвалить, а маги лає.
Недовго тішився Лесь, довелося йому скоро сина поховати. Плаче бідний батько, побивається, а мати й одну сльозу не впустила.
Незабаром померла і Лесева мати. Сумує Іляна, ледве на ногах держиться, аж серце в неї з жалю розривається.
Дивується Лесь: за старою свекрухою Іляна очі виплакала, а за сином і дня не сумувала. Не витерпів і спитав, чому вона така чудна.
– За старою матір'ю я плачу, бо такої доброї жінки тяжко в світі знайти. А за сином не сумувала, бо він став би великим злочинцем, через нього зосталось би немало вдів і сиріт. Тепер ти знаєш, що хотів знати, а я мушу покинути тебе.
Сказала це і пташкою у вікно вилетіла.
Зажурився Лесь, що жінку втратив, і пішов її шукати.
Три роки блукав він світами, та ніде не чув про дивну пташку. А одного разу зайшов до старого мельника. Привітався, а мельник каже:
– Як маєш що молоти, давай нараз.
– Не за цим я до вас прийшов,– каже Лесь.– Шукаю я свою премудру Іляну, що пташкою від мене відлетіла. Чи не помогли б ви мені.
– Як добре пам'ятаю,– відповідає дід,– два роки тому он там, на березі, вона відпочивала. Та не одні постоли[1] треба порвати, аби її знайти. Ліпше наймися до мене за помічника, може, разом щось придумаємо.
Згодився Лесь і став мельнику допомагати. А дід добре годує свого слугу і сильним напоєм його поїть. Вже одною рукою Лесь мішок з мукою, як пір'їнку, піднімає. Сам дивується, звідки в нього така сила.
– Щось я дуже сильним став,– каже раз мельнику.
– Так і має бути. Мусиш на мізинцю підняти дванадцять метрів[2] свічок, бо інакше не знайдеш премудрої Іляни.
Минув рік. Зв'язав мельник дванадцять метрів свічок і дає Лесеві:
– Ану спробуй підняти.
Хлопець узяв в'язанку мізинцем і ледве з місця зрушив.
– Треба тобі, Лесю, ще в мене служити,– похитав головою дід.
Помагає Лесь мельникові, добре їсть, меди п'є, а через рік знову свою силу пробує. Взяв мізинцем в'язанку свічок і до плеча підняв.
– Ще слабий ти,– каже старий.
Минув і третій рік. Взяв Лесь в'язанку мізинцем і грається нею, ніякої ваги не відчуває.
– Тепер можеш іти за жінкою,– каже мельник.– Але пішки не дійдеш у її країну. Сховайся у велику ладу[3] з мукою, що в коморі стоїть. Прилетить старий ворон, щоб перенести муку у ту країну, де живе премудра Іляна. І тебе з мукою перенесе. Даю тобі клубок ниток і дванадцять метрів свічок. Як будеш у державі премудрої Іляни, свічки запалиш і клубок кинеш перед собою. Йди за ним, і знайдеш свою жінку.
Подякував Лесь мельникові, попрощався і сховався в ладу з мукою. Свічки та клубок із собою взяв. Опівночі прилетів ворон, переніс у дзьобі ладу через море і висипав муку разом з хлопцем у величезній коморі.
Запалив Лесь свічку, кинув клубком перед себе. Клубок покотився, і хлопець пішов за ним Іде та йде. Свічка одна згорить – він другу палить. Бачить, і клубок мало не весь розмотався, та й остання свічка догоряє. Підвів голову, а перед ним палата закрутилася на курячій лапці і зупинилася дверима проти нього.
Зайшов Лесь до палати, а там на залізній постелі три гадюки лежать. Хлопець був дуже зморений. Не довго думав, ліг між гадюками і заснув.
Вранці прокидається, а коло нього троє красних дівчат. І премудра Іляна між ними. Побачила, що Лесь уже не спить, і питає:
– Нащо ти прийшов сюди, на край світу?
– Прийшов я, бо жити без тебе не можу,– відповідає Лесь.
– Коли хочеш зі мною жити, кинь мене в котел з пареним молоком.
– Де б я таке зробив! – каже Лесь.– Як можу тебе погубити?
– Доки не переварюся, буду гадюкою. Та не розпитуй мене, а кидай.
Закрив Лесь очі, кинув жінку в гаряче молоко і в котел глянути боїться. А за пару хвилин стояла премудра Іляна коло Леся, та ще краща, як була.
Відтоді Лесь ніколи не випитував, що його жінка робить.
[1] Постоли – шкіряне селянське взуття, яке прив'язували мотузками до ніг. [2] Метр – тут: центнер, міра ваги, що дорівнює 100 кг. [3] Лада – ящик.