Було де не було, жила одна баба. Вона мала сина. Його в селі прозвали Іваном Пецовським, бо лише любив котів і сидів на пеці[1].
Раз прийшов до Івана незнайомий кіт. Вони так подружилися, що коли мати принесе Іванові їсти, він половину сам з’їсть, а половину дасть котові. З одної миски часто їли.
Вигодував хлопець м’ясом і солониною великого кота. І каже кіт:
– Ну, Іване, ти вже підріс на легіня, час тобі женитися. Готуйся, і підемо кудись сватати.
Іван ранком устав, помився, причесався. Кіт роздобув йому красний одяг із самого золота.
– Тут маєш, Іване, дорогу одежу. Одягайся, й рушаймо в дорогу.
Зібралися і йдуть. По дорозі кіт наказує хлопцеві:
– Іване, я буду своїм сватачем. Аби ти мене слухав. Що скажу, те чини.
Прийшли вони до царя і сватають царівну.
Цар питає:
– Як твоє ім’я, легіню?
Кіт відповідає за хлопця:
– Іван.
– А як прізвище?
– Пецовський.
І почав хвалити хлопця, який він чесний та розумний.
Як добре погостилися, цар погодився віддати за Йвана дочку. Збираються додому. Цар каже:
– Ну, Іване, скоро прийдемо на оглядини.
– Добре, приходіть, пресвітлий царю.
Попрощалися з царською сім’єю і йдуть додому.
– Іване,– каже кіт,– а тепер зайдемо до Залізноголової баби.
Баба сиділа на порозі, коли вони прийшли до її палацу. Кіт подивився на неї страшними очима:
– Бабо! Нараз тікай звідси… Кудись заховайся, бо зараз тут буде цар з величезним військом. Як тебе увидять, кінець тобі!
– Ой, котику, та де би сховатися?
– Де? Сховайся в дуплавого дуба і там сиди й не дихай.
Баба побігла в сусідній ліс і сховалася в дуплі.
А кіт з Іваном рушили назустріч цареві. Ідуть і стрічають хлопчаків, що пасли гусей. Кіт каже:
– Чиїх гусей ви пасете?
– Залізноголової баби.
– Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиїх гусей пасете?» – скажіть: «Івана Пецовського!»
І кіт подарував хлопчикам золотий.
Ідуть вони далі. Зустріли вівчарів.
– Чиї вівці дозираєте?
– Залізноголової баби.
– Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиї вівці дозираєте?» – скажіть: «Івана Пецовського!»
І вівчарям кіт подарував один золотий.
Ідуть далі й бачать череду корів. Кіт – до пастухів:
– Чиїх корів стережете?
– Залізноголової баби.
– Слухайте мене: зараз сюди буде проходити цар з військом. Як вас запитають: «Чиїх корів стережете?» – скажіть: «Івана Пецовського!»
І пастухам кіт дав золотий.
Ідуть далі. Дивляться: наближається цар, його донька і гості.
Іван і кіт близько поклонилися цареві і просять до себе на оглядини. Ідуть, ідуть. Бачать величезну череду корів.
Цар питає пастухів:
– Чую худобу пильнуєте?
– Івана Пецовського.
Цар і його донька зраділи – думають собі: «Багатий Іван, якщо він стільки корів має».
Ідуть собі далі, ідуть. Бачать багато овець.
– Чиї вівці? – зупинився цар біля вівчарів.
– Івана Пецовського!
Цар радіє, думає: «Ой багатий мій зять, коли стільки овець має!»
Ідуть далі, бачать – видимо-невидимо птиці.
– Чия ото птиця? –спитав цар.
– Івана Пецовського.
Цар чудується і радіє:
– Ну, донько, за багатого легіня віддаєшся!
Ідуть далі. Вже їм надоїло йти.
– А чи ще далеко до зятевого замку? – питає цар.
– Зараз, пресвітлий царю…
І кіт пішов попереду, за котом – цар, за царем – його донька, а за ними – військо. Дивляться, стоїть собі на гірці прекрасний палац, аж блищить на сонці.
– Чий то палац?
– Івана Пецовського! – гукає кіт спереду.
Прийшли ближче. Бачать: Іванів палац – із самого золота! Цар відкриває двері, заходять досередини. Не можуть начудуватися – всередині так само все із золота.
Дуже сподобалося тут і цареві, і його доньці. Були задоволені оглядинами. Домовилися зразу про весілля і вертаються додому. А кіт вертиться біля них, всячину їм показує, хвалить багатства Івана Пецовського.
Коли зайшли до лісу, цар побачив дуба дуплавого.
– Який старий дуб! – здивувався він.
-– О, пресвітлий царю,– каже кіт,– я тут колись служив і багато разів бачив, як із цього дуба виходило нечисте: голова залізна, а тулуб жіночий.
Цар дивується ще більше:
– Я такого зроду ще не бачив, хоча немало років живу і царюю.
І цар наказав військові, аби приготувалося стріляти у дуба. Дав команду – і військо почало стріляти. Підійшли ближче, дивляться, а з дуба кров тече!
– Ба що то означає?
Розрубали дерево і витягли Залізноголову бабу мертву.
– Правду ти говорив! – каже котові цар.– Може, ще десь є нечиста сила?
– Та вже, видати, немає.
Цар, його донька й вісько вернулися додому. А невдовзі справили славну свадьбу. Іван став царським зятем і добре жив із жоною…
Постарівся кіт і думає, що час помирати. Покликав Івана і каже:
– Як помру, зроби великий похорон.
– Я тебе поховаю з дванадцятьма попами! – пообіцяв Іван.
Кіт прикинувся, що здох. Царівна – його за хвіст і викинула.
А кіт підвівся – і прямо до Івана.
– Ну, Іване, так ти мене поховав? Ти ж обіцяв, що з дванадцятьма попами будеш мене хоронити. А як я здох, твоя жона викинула мене за хвіст на гній… Так ти віддячився за те, що я тебе добре оженив?!
Іван дуже пожалів кота. І коли кота не стало, справді зробив йому великий похорон.
Помер кіт. Нема кота. А Іван з жоною зосталися жити і живуть донині, якщо не повмирали.
[1] Пец – піч