Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав оженитися. Та найфайніший легінь без кавалка поля, коня і корови не вартий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував криничною водичкою і чекав, аби лошачок виріс у доброго коня. Лошачок підріс, а в легіня – ні фіри, ні плуга, ні борони.
Пішов Іван до пана:
– Прийміть мене на службу.
– Добре,– каже пан,– служи коло коней.
Зайшов парубок до стайні. А там було багато візників – таких злих, як пси. Вони чомусь незлюбили хлопця від першого дня. Вибрали старих і найнехарапутніших коней, сказали:
– Пуцуй![1]
Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:
– Адіть, які брудні, його копі. Най собі йде звідси…
Пай крикнув:
– Ти, ледацюго, не видит, як люблять моїх коней інші форналі? – Взяв гарапника, відшмагав Івана й пригрозив: – Коли мені не будуть вилискувати люстерком, так спишу тобі шкіру, що посинієш!
Іван не їв, не спав – робив, як чорний віл: А форналі крадькома кидали порохів на його коней, мастили їх гноем. Потім знову покликали пана. Той подивився і знов побив парубка.
Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.
– Чого сумуєш, приятелю?
– Як маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших форналів коні чистіші від моїх.
– Не журися, я тобі пораджу, що треба робити,– каже хлопцеві лошак.– Відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.
Іван зробив щітку із гриви лошачка й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших форналів.
– Ви, ледацюги, не видите, як треба пуцувати моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!
Пан бив їх щоднини.
Якось форналі гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:
– Чому у вас такі синці?
– Пан б’є, бо наші коні брудніші від Іванових.
Баба мовила:
– Купіть мені червоні чобітки, і я вас навчу, що треба робити.
Форналі купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:
– Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить. Він піде світ за очі й не повернеться. Тоді матимете спокій…
Форналі прийшли до пана й почали брехати:
– Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися, чому Сонце так весело сходить, а сумно заходить.
Пан покликав Івана і питає:
– Скажи, чому Сонце завжди весело сходить і сумно заходить?
– Звідки мені знати?
– Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не дізнаєшся, то не повертайся, бо заб’ю на місці.
Іван подумав:
«Аж тепер той пан вкоротить мої дні!»
– Чого ти знову зажурився, приятелю? – спитав лошачок.– Говори, яка біда спіткала.
Коли хлопець розповів, лошак його втішив:
– Не журися, підемо до Сонця.
Вирушили в дорогу. Ішли днину, другу, а на третю дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям і так били один одного, аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:
– Куди їдеш, легіню?
– До Сонця.
– Чого?
– Дізнатися, чому весело сходить, а сумно заходить.
– Спитай його, доки ми тут будемо ще битися.
– Спитаю.
Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій здибали якусь жінку, що виганяла з терня каченят.
– Куди їдеш, легіню?
– До Сонця.
– Чого?
– Дізнатися, чому весело сходить, а сумно заходить.
– Спитай його, доки я ще буду виганяти з терня каченят.
– Най буде…
Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:
– Куди їдеш, легіню?
– До Сонця.
– Чого?
– Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.
– Спитай його, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах.
– Добре, добре…– пообіцяв хлопець.
Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Піднімалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати Сонця. Вона з тривогою сказала:
– Ой тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід, то з вас лишиться тільки жменька попелу.
Іван розповів їй про свою біду, що привела його до Сонця.
– Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все,– сказала господиня і заховала їх.
Вкотилося Сонце.
– У моїм палаці є якась людина? – спитало одразу.
– Ні, сину… Тобі люди вже, мабуть, привиджаються…
Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:
– Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело сходить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому казати.
Сонце засміялося:
– Я весело сходжу, бо далеко виджу. Як тільки покажуся, із синього моря виринає чарівна красуня. Вона мені сміється – я радію, кличе мене – я йду. І цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей, і мені стає сумно.
Мати спитала ще:
– Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті берести, що ростуть при дорозі.
– То не берести, а два брати б’ються вже тисячу років. І вони ніколи не перестануть битися, бо дуже збиткувалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.
– І ще мені приснилася жінка, яка виганяє з терня каченят. Коли вже їх вижене?
– Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на ясному небі.
Мати Сонця каже:
– Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще тримати.
– Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього, що ступить на міст.
Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували файно і спустилися з гори.
Дійшли до річки й чують голос риби:
– Що сказало Сонце?
– Мовчи,– шепнув лошачок.– Скажеш тоді, коли міст перейдемо.
Іван накрив долонею рота і аж на тому березі повів:
– Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш в річку першого подорожнього.
– Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-йо- йой! – забідкалася риба.
Коло терня жінка запитала:
– Ну, що казало Сонце?
– Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у корчах. Ти їх погубила: їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганяти з терня, доки світ буде світом.
І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрував далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного – теж спитали:
– Що сказало Сонце?
– Будете вічно битися, бо збиткувалися колись зі свого тата й мами. На старість їсти не давали, сорочок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.
Берести ще дужче рвали на собі листя.
Іван прийшов до пана й розповів, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить.
– Можеш служити далі,– каже пан.
Але хлопець почухав потилицю:
– Не буду більше служити. Мені треба женитися.
І пішов до свого лошачка.
– Я хочу засватати оту дівчину, про яку казало Сонце.
– Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь узяти із собою пилу, сокиру й довгий мотуз,– порадив лошачок.
Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.
– Гов! – вигукнув лошачок.– Ми вже там, де треба. Зроби хатку, біленьку як сніг.
Іван засукав рукави і збудував таку гарну хату, що в ній і цісар не соромився би жити.
– А тепер,– мовив лошачок,– прив’яжи до дверей мотуз і сховайся у корчах. Кінець мотузка тримай добро. Як дівчина зайде – смикни, і двері запруться, а сам підходь, тримаючись мотуза.
Коли Сонце зайшло, із моря вийшла дівчина, і така-така файна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хату. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:
– Пусти мене!
– Ні, рибонько, не пущу,– промовив Іван, увійшовши в хату.– Мусиш бути мені за дружину.
– Тобі? У мене ж закохане Сонце, і я маю любити його.
– Я теж люблю Сонце і буду йому вірним.
– Коли так, бери мене за руку і веди до нього – най нас благословить.
Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті.
Щоранку стоять на березі моря і Сонце зустрічають, а ввечері його проводжають.
[1] Пуцувати – чистити.