Було це чи не було, жив колись один чоловік. Мав цей чоловік сина, на ймення Файяз. Був цей Файяз такий розумний, кмітливий хлопець, що навіть сам читати навчився.
Якось Файязова мати гукнула батька й каже:
– Чоловіче, може б, ми оженили свого сина?
– Та можна було б. Але він має одну ваду. Як тільки позбудеться її, тоді хай жениться.
– Хотіла б я знати, що то за вада? – питає жінка.
– Ось сама побачиш, яка в нашого сина вада. Коли він буде вдома, ти натякнеш, що йому вже час одружитись, а я скажу, що для цього треба назбирати багато грошей, а в нас їх чортма. Тоді ти візьмеш і принесеш мені сто туманів. Що б я не робив, ти мовчи. Я тобі опісля скажу, нащо я це робив.
Невдовзі прийшов син, а мати й каже:
– Чоловіче, наш син он уже який виріс. Може б, ми його женили?
– Твоя правда,– відповідає батько.– Але щоб женитися, треба ж хоч трохи грошей припасти.
– А я вже трохи припасла. Я віддам їх синові, хай він жениться.– І вона винесла гроші.
– Скільки ж їх тут? – питає батько.
– Сто туманів,– відповідає мати.
Чоловік узяв ті гроші й викинув у вікно на подвір’я.
– Хіба на ці гроші справиш весілля? – питає батько.
Мати оторопіла, а син був байдужий, наче батько не гроші у вікно викинув, а якесь сміття.
– Ой чоловіче, по правді, я до пуття й не второпала, яка ж у нього вада,– сказала жінка.
– А така вада, що він не заробив ще жодного тумана й не знає грошам ціни. Ось хай піде та заробить їх, тоді знатиме, як дістаються гроші.
Того ж дня батько віддав сина в учні до коваля. Файяз попрацював з ковалем місяць. Бачить коваль, що його учень справний, працьовитий хлопець, і наприкінці місяця заплатив йому за роботу десять туманів. Приніс Файяз додому гроші й віддав батькові.
– Візьми, тату, сховай. Це я заробив.
Узяв батько ті гроші та й викинув у вікно.
– Що ж це ти робиш, тату? – схвилювався син.– Я цілий місяць піт проливав, рук не покладав, поки заробив ці десять туманів, а ти викинув їх за вікно.
Батько гукнув матір та й каже:
– Бачиш, жінко, наш син не знав, як важко заробляти гроші.
Оце й була його вада. А тепер я за нього не боюся: він цінуватиме кожну копійку.
Файяз таки справді був дуже розумний, поміркований хлопець. На вулиці його всі любили. Він товаришував навіть із сином шаха. Якось шах дізнався, що його син товаришує з Файязом, і гукнув обох хлопців до себе. Щоб перевірити кмітливість хлопців, він дав їм по монеті.
– Ідіть купіть чогось солодкого й принесете мені.
Шахів син купив торбу ногулу[1], а Файяз у крамниці м’ясника купив овечий язик. Приніс шахів син ногул, а Файяз овечий язик.
Здивувався шах:
– Хлопче, я ж тобі загадав, щоб ти приніс щось солодке, нащо ж ти купив овечий язик?
– Шах,– каже Файяз, – я так собі міркую: у світі нема нічого солодшого за язик. Отож я його й купив.
Шах знову дав хлопцям по монеті й загадав, щоб принесли чогось гіркого.
Цього разу шахів син купив торбу гіркого стручкового перцю, а Файяз – знову овечий язик. Прийшли хлопці та й показали шахові, хто з них що купив.
Тоді шах питає:
– Хлопче, коли я солодке загадав купити, ти овечий язик приніс. Загадав гірке купити – знову ти з овечим язиком прийшов. Що це означає?
А Файяз і відповідає:
– Ой шах, а хіба щось є гіркіше за язик? Гіркота від перцю через годину минеться, а гірке слово, сказане злим язиком, ніколи не забудеться.
З цього дня шах дуже полюбив Файяза. Не раз кликав хлопця до себе на розмову, а часом брав його навіть у мандрівку.
Рік минув, другий минув. Одної днини помер у шаха головний візир. Став шах думати-гадати, кого б на місце померлого візира взяти, та ніяк не міг знайти путнього чоловіка.
Один візир сказав шахові:
– У такому-то шахстві є один чоловік, з сам роду шахів. Може, ти його візьмеш головним візиром?
Шах наказав, щоб цього чоловіка привели до нього: хоче він подивитися, що то за людина.
Цю розмову чув Файяз.
– Шах,– каже він,– якщо ти не будеш сердитися, дозволь, я скажу кілька слів.
– Кажи.
– Коли ти хочеш перевірити розум і вміння цього чоловіка, не клич його до себе, бо він приховає від тебе всі свої вади. Краще піди до нього додому. Там ти побачиш, чи достатньо в нього розуму й уміння порядкувати в своїй хаті.
Дуже сподобалася шахові Файязова порада.
Узяв шах з собою одного візира, Файяза, поперевдягалися вони в одяг дервішів та й пішли до того чоловіка. Поки дійшли до його хати, вже й стемніло. Постукали вони в двері – вийшло троє дітей. Сміються діти й питають:
– Ви до кого?
– Гукніть вашого батька,– каже шах,– хай вийде.
Покликали діти батька, а він вийшов до гостей у тому одязі, в якому спав, – у білій сорочці.
– Брате,– каже шах,– ми твої гості. Прийми нас на яку годину.
Хазяїну ніяково було відмовити, і він запросив їх до хати. Гості хочуть яке слово сказати, а діти зчинили такий галас, що нічого не чути. Батько і вмовляв, і кричав, та вони і вухом не вели.
Заманулося шахові перевірити щедрість хазяїна, він і сказав:
– Прийшли ми до міста пізно ввечері, хотіли щось купити попоїсти, та всі крамниці вже зачинено. Може, ми тобі гроші дамо, а ти нас погодуєш чим-небудь.
А хазяїн і відповідає:
– Хіба ви не знаєте, що гість, який пізно приходить, із своєї торби їсть? Де я вам зараз знайду попоїсти?
Минув якийсь час, у візира вже й терпець увірвався, от він і каже:
– Брате, я тобі правду скажу. Шах хоче, щоб ти в нього був головним візиром. Отож ми прийшли подивитися, чи впораєшся ти з цією роботою.
Почув це хазяїн і як заходився себе вихваляти! Він так довго говорив про обов’язки візира, що якби ще трохи, шах неодмінно забрав би його до себе в палац.
Але діти знову зчинили такий галас, що не можна було в хаті всидіти. Батько встав і знову почав угамовувати їх.
А шах тим часом і питає у візира:
– Ну, то як, можемо ми його брати головним візиром?
Файяз почув їхню розмову та й каже:
– Шах, не годиться мені повчати тебе, але цей чоловік не може бути візиром.
– А це ж чому? – здивувався шах.
– Бо він ледачий і безтурботний. Коли ми прийшли, ще тільки вечоріло, а він уже солодко спав. Хату нам відчинили діти, а він вийшов у спідній сорочці аж тоді, як діти гукнули.
А якби не ми прийшли, а якісь лихі люди, що тоді робити? Він у своїй хаті не може навести лад, то хіба зможе він дати лад у всьому шахстві? Він не зміг роздобути нам скибки хліба,– хіба зможе він нагодувати весь народ? Розумні, сміливі люди ніколи себе не хвалять. А він хвалько.
Бачить шах, що Файяз правду каже, підвелися вони й вийшли з хати. Пройшли трохи, а хлопець і каже:
– Шах, он видно мою хату, дозволь мені зайти.
– Ні,– відповідає шах.– Зараз пізня пора, ходити самому не можна. Ми проведемо тебе, а самі повернемося.
І вони втрьох пішли до хати, в якій жив Файяз. Бачить шах – у хаті світиться. Здивувався він, що о такій пізній порі тут ще не сплять.
Зазирнув шах у вікно – Файязів батько сидить, обклавшись книжками. На стіні висить карта.
Шах зацікавився й постукав у двері. Хвилини не минуло, як Файязів батько відчинив двері. В одній руці він тримав меч, а в другій – щит. Побачивши сина, він запросив усіх до хати. Погомоніли трохи, а потім він розіслав скатертину й почав пригощати гостей. Попоївши, шах сказав:
– Чоловіче добрий, скажи мені, нащо ти о такій пізній порі розглядав карту, потім щось читав, записував?
А Файязів батько й відповідає:
– Я розглядав карту на той випадок, щоб знати, як перепинити шлях ворогові, коли він зненацька нападе на нашу країну.
– То добре,– каже шах,– але ж ти не полководець, щоб вивчати цю справу.
– Твоя правда, шах,– відповів батько,– я не полководець. Але нікому не завадить знати цю справу. Може настати день, коли все це пригодиться.
Шах переконався, що Файязів батько дуже мудрий чоловік, і взяв його до себе головним візиром.
[1] Ногул – цукерки з мигдальною начинкою.