Жив собі в одному гірському аулі юнак-джигіт. Влучним стрільцем він був і найбільше у світі любив полювання. Настала пора тому юнакові одружуватись, а він не хоче. Яких тільки наречених мати не вибирала, а він все відмовляється… А мати у нього була вже в літах, хотілося їй на старості в домі помічницю-невістку мати, хотілося внуків поглядіти… Довелося їй звернутися до синових товаришів…
– Одружіть мого сина! – просить вона. – Він буде відмовлятися, а ви не відпускайте, поки його не вмовите.
Друзі з радістю погодилися виконати материне прохання. От прийшов якось юнак кликати їх на полювання. А вони й кажуть:
– Не підемо, поки не виконаєш нашого прохання!
– А що я повинен зробити? – здивувався юнак.
– Поклянися виконати, тоді скажемо.
Поклявся юнак виконати будь-яке бажання. Тоді вони поставили вимогу:
– Пора тобі одружитися. Приведи в дім дружину, зроби, як мати хоче.
– Добре, – згодився юнак. (А що йому було робити? Адже він дав клятву!) – Тільки вибирайте мені наречену самі.
Висватали йому друзі красиву іі добру дівчину, привезли звідкись здалеку. Відгуляли весілля, принесли радість старій матері.
Та юнак, як і раніше, щодня ішов на полювання. А коли повертався додому, кожного разу хвалився Перед молодою дружиною, який він знаменитий стрілець. Дружина за його наказом знімала із свого пальця каблучку і піднімала над головою, а він натягав лука і посилав стрілу прямо крізь каблучку… Страшно було дружині, але суперечити чоловікові вона не сміла і тільки марніла та блідла день від дня.
Помітила це свекруха, яка дуже полюбила невістку, і питає її:
– Що з тобою, дочко? Чому ти стала така бліда, така змарніла? Хіба тобі погано у нас?
– Добре мені у вас, – відповідає невістка, – та чоловік мій щодня, як повертається з полювання, примушує мене знімати каблучку і тримати її над головою, а сам посилає стрілу прямо в цю каблучку… Мені страшно… Боюсь, уб’є він мене!
Приголубила її свекруха і каже:
– Не журись! Коли він сьогодні примусить тебе тримати каблучку, ти скажи йому: «Якщо вже ти такий джигіт, змагався б з Умаром, сином Умаровим. А то хвалишся своєю влучністю перед жінкою!»
Повернувся надвечір чоловік з полювання, велить дружині каблучку знімати, а вона йому й каже:
– Коли ти такий джигіт, змагався б з Умаром, сином Умаровим!
Спалахнув юнак і відповідає:
– Я не я буду, якщо не знайду цього Умара і не поміряюся з ним силою! – і відразу зібрався в дорогу.
Ішов він, ішов.
Чи багато, чи мало, – скільки доріг виходив, нам невідомо. У кожного зустрічного запитував: де аул Умара, сина Умарового? А коли знайшов аул, дізнався, де сакля Умарова, прийшов, став біля воріт і крикнув:
– Ей!
Вийшов назустріч гостю хазяїн, запросив до себе. Нагодували його, напоїли…
– Скажи, хлопче добрий, чого ти ходиш? Що шукаєш? – став розпитувати гостя Умар, син Умарів.
– Нічого я не шукаю! – каже юнак. – Прийшов попробувати, хто з нас кращий стрілець.
Посміхнувся Умар, син Умарів:
– Сьогодні відпочивай, завтра подивимось.
А юнакові терпець уривається! Рано-вранці наступного дня просить він хазяїна:
– Умаре, бери свого лука? Підемо силою мірятись.
– Підемо, якщо не терпиться, – згодився Умар, син Умарів.
Знайшли вони простору галявину.
– Візьми лука, – звелів Умар, син Умарів, – і стріляй угору.
Пустив юнак стрілу в небо, і незабаром вона повернулась на землю та й упала прямо біля їхніх ніг. Тоді зігнув свого лука Умар, син Умарів, і теж вистрелив угору.
– А тепер повернемось додому! – сказав він юнакові.
– Почекаймо, треба ж подивитись, куди стріла упаде!
– Коли моя стріла упаде, вона сама про себе сповістить.
Повернулися вони додому. Юнак не може заспокоїтись, раз у раз питає:
– Чи не час уже твоїй стрілі назад прилетіти?
– Ні! – спокійно відповідає Умар, син Умарів.
І вечір пройшов, і ніч пройшла, і ранок настав, а він все каже: «Ні!» На другий день, коли зібралися вони обідати, подув сильний вітер, зашумів, засвистів…
– Що за буря? – здивувався юнак.
– А! Це моя стріла, напевне, повертається, – відповів Умар, син Умарів.
Пішли вони на галявину, і стріла прямо біля їхніх ніг у землю встряла.
– Як, хлопче добрий, ще хочеш зі мною змагатись? Я можу тобі ще багато дечого показати.
Опустив юнак голову, подякував Умарові, синові Умаровому, і пішов собі.
Дома він розповів дружині про свої пригоди і ніколи більше не стріляв у каблучку. А мисливець він був хороший. І зажили вони з тих пір спокійно і дружно.