Побігли взимку нанайські хлоп’ята на лід ковзатися.
Спочатку гралися, ковзались. Потім побилися.
Один хлопчик, Намека, побив іншого, Курбу. Побив він Курбу і ну вихвалятись:
– Я тут найдужчий! Всі ви повинні мені вклонитись!
Тут підсковзнувся Намека, впав і розбив собі потилицю.
Каже йому Курбу:
– Ось, виходить, ти не найдужчий, коли тебе лід побив. Бачиш – кров іде. Вклонись льоду!
Спитав Намека в льоду:
– Гей, слухай, крижино, чи є хто-небудь дужчий від тебе?
– Є,– відповідає вона,– сонце дужче від мене. Як пригріє воно – я починаю танути. Вклонись сонцю!
Пішли хлопчики до сонця. Довго йшли. Нарешті прийшли. Каже Намека сонцю:
– Гей, батьку! Я побив Курбу, лід побив мене, ти розтопиш його – виходить, ти дужчий від нас. Ось прийшов я тобі вклонитись.
Подумало, подумало сонце.
– Хмара дужча від мене,– каже воно Намеці,– як закриє вона землю, стане холодно – і проміння моє крізь неї не пройде…
Пішли хлопчики до хмари. Піднялися на високу гору. Навколо туман, сирість, холод. Доки до хмари дістались, мокрі стали, крижаною кіркою вкрились.
Каже Намека хмарі:
– Слухай, мати! Я дужчий від Курби, лід дужчий від мене, сонце дужче від льоду, ти дужча за сонце – виходить, ти найдужча. От прийшов я тобі вклонитись!
Тільки хмара зібралась відповісти – подув вітер, засвистів довкола, зашумів і розігнав хмару.
Ось тільки-но було холодно, сиро, за два кроки нічого не видно. І раптом стало тепло, ясно, сонце засяяло, веселка заграла, і весь Амур – від верхів’я до лиману – видно стало як на долоні.
Закричав тоді Намека вітру:
– Слухай, вітре! Я побив Курбу, лід розбив мені потилицю, сонце розтопило лід, хмара закриває сонце, ти розігнав хмару – ти, виходить, найдужчий. Ось, вклоняюсь я тобі!
Вклонився Намека.
А Курбу питає у вітра:
– Ти гору зможеш з місця зрушити?
Заходився вітер дути. Але хоч скільки надував він щоки, гора стояла непорушно. Тільки піщинки полетіли з її вершини.
– Е-е,– сказав Намека,– багато ж тобі часу треба буде, щоб гору пересунути з місця на місце! Гора, виходить, дужча від тебе.
Вклонилися хлопчики горі.
– Горо, горо! – сказав тут Намека.– Ти, чи що, найдужча на світі?
Покректала гора, подумала.
– Ні,– каже,– дерево дужче від мене. Воно росте на моїй спині і своїм корінням роздирає мене. Воно і від вітру мене захищає.
Вклонився Намека дереву:
– Гей, слухай, дерево! Я набив Курбу, лід побив мене, сонце побило лід, хмара побила сонце, вітер побив хмару, гора побила вітер, ти побиваєш гору. Ти, чи що, найдужче?
Зашуміло листом дерево.
– Так, я найдужче! – говорить.
– Ну, це ти брешеш! – сказав у відповідь Намека.
Взяв у руки сокиру й зрубав дерево.
Тут усі вклонилися Намеці: і гора, і вітер, і хмара, і сонце, і лід.
З того часу і вважається, що людина – найдужча за всіх на світі.