Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса й каже йому:
– Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з'їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.
Лис як те почув та й одказуе:
– Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?
– Ой, – каже вовк, – чому б ні! Неси його сюди!
Лис і каже:
– Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.
– Добре.
Привів його лис до великого ставка та й каже:
– Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та такого того масла багато, що ти його й з'їсти не зможеш.
А вовк таки и не розпитував багато та – хляп, хляп, хляп – хлебче собі воду, щоб добути масла.
Хлебтав, хлебтав, а далі й не зміг, бо став – як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.
Біжать, біжать, вже лис коло своеє нори, а вовк – хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:
– Слава богу, – каже, – що вхопив за коріння, а не за ногу!
А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за коріння. А лис – скік у нору, заховався й зареготав.