Слухайте мене Горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри, та й ті чотири, що горох молотили, та й ті п’ять, що у вівсяній соломі сплять, та й ті шість, що держать кобилу за хвіст, та й ті сім, що у них була церква з книша, пирогами побита, а ковбасні двері яйцем замкнені.
Прийшов я до церкви. Я там поклонився і об яйце голову розбив. Зайшов я до церкви, а там попище, як вівсяний снопище, ходить коло престола і тягається за ним свинська застола. Питає мене піп:
– Що треба, хлопче?
– Пирогів, панотче!
– Йди до попаді – дала іншим, то дасть і тобі.
Прийшов я до попаді, а попадя сидить за столом і приклалася ковбаном.
– Попаде, попаде, від вас ковбан пропаде!
– А попадя вхопила поліно і – хрясь мене в коліно!
Я не знав, що робити, як попадю перепросити. Попадю перепросити не мож, бо вона плаче, як дощ. А чому плаче? Бо піп у царину скаче!
Та досить фіглювати[1] – час казку зачинати.
Жив чоловік та й жінка. Жінка весь час хворіла. Нікому було робити на газдівстві, й ґазда пішов шукати слугу. Зустрічає хлопця:
– Куди ти йдеш?
– Хотів би найнятися служити.
– Та мені якраз треба слугу.
– Ну, то я буду служити у вас.
– А як тебе звати?
– Іван.
– Ой, моя жона таке ім’я не любить.
Вони розійшлися, а легінь швиденько переодягнувся, взяв крисаню[2] й іншою дорогою побіг наперед.
Чоловік дорожить[3] далі. Зустрічає легіня:
– Куди ти йдеш, хлопче?
– Хотів би найнятися служити.
– Та мені якраз потрібно слугу.
– То я буду служити у вас.
– А як тебе звати?
– Іван.
– Ой, моя жона таке ім’я не любить… А що ти би попросив за службу?
– Нічого, лише їсти і пополудню дві години прогулятися.
Чоловік подумав, подумав і каже:
– Ну, хай буде.
І вони прийшли додому. Сіли за стіл, погостилися.
– А тепер, Іване, добре виспися, відпочинь, бо ранком підемо на поле орати.
На другий день запрягли волів і пішли орати. Полуденок узяли з собою.
Як настав обід, волів випрягли, дали їм сіна й самі сіли трохи відпочити та поїсти. Каже слуга:
– Ви лягайте спати, а я погуляю.
Гуляючи, він прибіг додому і з двора закричав:
– Ей, газдиньо!
А ґаздиня потай любилася з попом, і якраз лежали на постелі. Коли почули голос слуги, схопилися з ліжка. Піп перелякався:
– Що робити? Де сховатися?
– Біжіть у хлів і лягайте в ясла під переїдки.
Іван запримітив пана превелебного, коли той тікав у хлів, і каже ґаздині:
– Газда наказав вичистити хлів.
– Ой Іванку, я вичищу сама, не мусиш ти трудитися. Ти й так у полі наробився.
– Ні, я мушу виконати наказ свого газди,– і рушив у хлів. Узяв залізні вила й почав ними штрикати у ясла. Піп перелякався і промовив:
– Ой, Іванку, не пробий мене вилами! Дам тобі сто срібних, лиш не скажи газдові!
Слуга взяв гроші, стягнув з плота газдинину хустку й, прогулюючись, повернувся в поле.
По дорозі хустку дав циганці.
Подає газді сто срібних. Той здивувався:
– Звідки в тебе стільки грошей?
– А я продав газдииину хустку.
– Сто срібних не дадуть за все наше дрантя!
Запрягли волів і до вечора орали, а увечері повернулися додому.
Жінка тремтить і думає собі: «Слуга, певно, розповів усе чоловікові».
Але Іван не сказав газді, що спіймав коло жінки любаса-попа.
Переночували, а ранком ідуть знову на поле орати. На полуднє випрягли волів, дали їм сіна і самі сіли обідати. Як наїлися, слуга каже:
– Ну, газдо, ви відпочивайте, а я прогуляюся.
І, гуляючи,– додому. Піп і газдиня не думали, що Іван прийде, бо полуденок узяли із собою.
Пан превелебний налякався і не знав, де дітися.
– Вилізьте на під і там сховайтеся у бочку з пір’ям.
Піп так і зробив. Виліз на горище і сховався в бочку.
Слуга відчинив двері, а газдиня питає його:
– Що тобі, Іванку, треба?
– Газда послав мене по бочку, в якій лежить пір’я.
– Ой Іванку, в нас є друга бочка, не лізь ти на під.
Але слуга не слухав її:
– Я мушу виконати наказ!
І покотив бочку з попом до лазива, спустив її вниз.
Бочка упала в сіни, й піп дуже побився.
– Ой Іванку, не скажи газді, дам тобі ще сто срібних!
Слуга гроші взяв, бочку підняв на плечі й несе. Зустрів
циганку:
– У тебе є діти?
– О-йой, ще й скільки!
– Ну, то пригодиться тобі пір’я,– і дав циганці бочку.
Сміючись, гуляючи, повернувся до газди:
– Тут маєте ще сто срібних.
– Звідки в тебе гроші?
– Я продав циганці пір’я, що стояло в бочці.
– Якби ти продав їй усю нашу птицю, то стільки би не коштувала.
Увечері прийшли вони додому, переспали ніч і на другий день знову йдуть орати. Чоловік хоче брати їсти, але Іван каже:
– Не треба нам полуденок.
– Чому?
– Бо газдиня сама принесе.
А слуга підслухав, як вона домовлялася зі своїм любасом, що завтра приготує йому смачний обід і принесе на поле.
– Тільки як я вас знайду? –питала хазяйка.
– Побачиш бика з білою латкою на череві – туди й приходь,– пояснив їй піп.
Як наближалося полуднє, Іван узяв верету, в якій привезли сіна, і обв’язав бика.
– Нащо обв’язуєш бика? – здивувався газда.
– Таж мухи його дуже кусають…
Вийшла газдиня на поле з обідом і дивиться, де бик з білою латкою.
Ага, там є! – зраділа вона, як побачила бика у вереті, й рушила туди. Підходить ближче – а там чоловік!
Іван її позвав:
– Сюди, сюди, господинько!
Що мала робити? Мусила смачний полуденок понести своїм. Чоловік зачудувався:
– Скільки газдуємо, живемо разом, а ніколи ти мені не носила їсти. Завжди була хвора.
– Та, неборята, нині я не хвора – зробила добрий полуденок і принесла вам.
Сіли вони їсти. А слуга набрав пончиків і пирогів і побіг иа поле, де орав піп. Йдучи, накидав пончиків і пирогів на землю. Прийшов до попа й каже:
– Пане превелебний, газда про все знає. Знає, що ви любитеся з його жінкою. Зараз тут буде з сокирою.
Повернувся до свого хазяїна і – йому:
– У пана превелебного поламалася теліжка. Просить вас поправити.
Газда взяв сокиру і рушив на попове поле.
Піп давай тікати!
Газда не розуміє, що з ним сталося. Звав поправити теліжку, а тепер тікає?
Повернувся, йде на своє поле, але по дорозі бачить пироги й пончики. Шкодував залишити й почав їх збирати.
Слуга каже газдині:
– Ваш чоловік, напевно, довідався, що ви з попом щось маєте. Дивіться – каміння на вас збирає.
Газдиня – тікай!
Тоді Іван говорить хазяїнові:
– Газдиня зварила полуденок не вам, а пану превелебному. Дивіться, як злякалася, коли я їй сказав, що будете бити.
Вони орали до вечора, а дома їх чекала смачненька вечеря: газдиня хотіла придобритися до свого чоловіка і приготувала йому доброго їсти, ще й паленки купила.
Полягали спати, а на другий день знову пішли орати. Орали до полудня, а як пообідали, слуга пішов, як завжди, погуляти.
І прибіг додому. Піп і газдиня не чекали слуги. Як почули надворі голос Івана, поскакали з постелі.
– Ой, куди сховатися?
– Біжіть у кліть, там є бочка з дьогтем і туди сховайтеся. Ачей, там вас не буде шукати?
Піп- так і зробив. Сховався в бочку з дьогтем.
Слуга – прямо до хати:
– Що, Іванку, треба?
– Треба принести дьогтю на теліжки, бо вісь суха і дуже скрипить.
«Ну, думає газдиня, це просто нещастя з тим клятим слугою!»
А Іван бочку заденчив, кинув на плече і несе на поле. Пап превелебний душиться і стогне, але той не слухає, лиш несе бочку з паном. На одному місці став і закричав:
– Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив!
Люди зупиняються і дивляться, слухають, та стільки грошей не має ніхто. Раз везеться на кочії граф, а Іван кричить:
– Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив ніколи!
Граф вийняв п’ятсот срібних і дав Іванові. Іван відкрив дно бочки і випустив попа – замащеного, чорного, як чорта.
Граф перелякався, скочив на кочію і поїхав.
Іван, сміючись, повернувся до газди:
– Ну, тут маєте ще п’ятсот срібних!
– Звідки?
– Я продав бочку з дьогтем.
І розповів, як пана превелебного провчив.
– Думаю, що більше не буде любитися з вашою жінкою. А жінку навчіть розуму самі…
Газда подякував слузі за вірну службу. Просив його, щоб ще послужив у нього пару років, але Іван далі не хотів.
А казка – небилиця, та най газдам лисіє потилиця!
[1] Фіглі, фіглювати – жарти, жартувати [2] Крисаня – капелюх [3] Дорожити – подорожувати