Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
– Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
– Добре,– відказав чоловік,– не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.
Заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
– Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі -– дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,– все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята,–у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу,– то й каже бабина дочка до дідової дочки:
– Дай,–каже,–мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
– Добре,– каже,– сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
– А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мички. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує,– і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалієш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
– Де я найму її? – каже дід.
– Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
– Добре,– каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене,– я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,– я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала,– вона й пішла далі.
Коли біжить така погана собака та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене,– я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,– я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде,– зустрічає її жінка та й каже:
– Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй:
– Доброго здоров'я!
– Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
А дівчина й каже: – Іду, тіточко, щоб де найнятися.
– Наймись у мене,– сказала жінка.
– Добре,– відказала дівчина,– наймусь.
– У мене,– каже жінка,– невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
–А чому ж не зумію?–каже дівчина.– Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай,– тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула,– стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
–Добре, паніматко, так буду роби/ти, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу,нагріла трохи, повипивала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі. Двічі свиснула,– як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
– Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
– Хочу додому,– спасибі вам, паніматко!
Хазяйка й каже їй: – Піди й вибери якого хочеш коня й воза. А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася,– сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
Ї де дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне – аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала – спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Іде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
– На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде – і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик.
– Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! – каже криничка.
Стала та дівчина пити – аж то не вода, а вино і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку» а яблучка так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
– Ідіть, тату, забирайте добро! Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
– Де ж ти, дочко, була?
– Служила, тату,– каже дочка.– Зносьте добро!
А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити – то те гарне, а те – ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
– Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,– сказано, заздрість бабу взяла,– то він і сказав:
– Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішо.в дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
– Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
– Добре,– відказала бабина дочка. І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у пригоді стану! Дівчина відказала:
– Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! Згадаєш моє слово!
– Оце лиха година! Мені треба йти скоренько,– сказала та дівчина та й пішла далі. Ото йде повз ту піч, а піч і каже: – Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені,– я тобі у великій пригоді стану! Дівчина поглянула та й каже:
– Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! – пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
– Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
– Доброго здоров'я, тіточко!
– Куди ти йдеш? – спитала жінка. А бабина дочка й каже:
– Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже.
– Наймись у мене, дівчино!
– Добре, тітко,– каже дівчина. А яке ж у вас діло?
– Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,– сказала жінка.
– А чому не зумію,– відказала дівчина.– Ви мені раз покажете, а вдруге сама знатиму.
– Ось що, дівчино,– каже жінка,– така твоя робота: оце тобі казани,– рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,– тільки не бійся,– то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
– Зумію,– відказала дівчина. Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
– Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
– Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати,– не будеш від мене намиста брати!
От приїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну,– думає,– візьму пиріжків матері на гостинець!» Тільки злізла з воза, а та піч закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершечок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,– не будеш з мене і яблучок зривати! Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися,– аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добр,а привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує.