Колись-то давно, не за нашої пам’яті,– мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нічого не робить – і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить – ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
– Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті – вже воно й у штанцях, вже воно батькові й поміч: а тоді – та такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
– Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа – нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чогось навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік; зліз на піч – знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго – втік. Батько бідкається:
– Що робить? Поведу,– каже,– вражого сина-ледащо в інше царство: де найму, то найму,– може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
– Притомився я,– сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та знову:
– Ох! Як же я втомився! – каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
– Що тобі,– питає,– чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?» Та й каже йому:
– Хіба я тебе кликав? Одчепись!
– Як же не кликав,– каже дідок,– коли кликав!
– Хто ж ти такий? – пита чоловік.
– Я,– каже дідок,– лісовий цар Ох.– Чого ти мене кликав?
– Та цур тобі, я тебе не думав кликати! – каже чоловік.
– Ні, кликав, ти сказав: Ох!
– Та то я втомився,– каже чоловік,– та й сказав.
– Куди ж ти йдеш? – питає Ох.
– Світ за очі! – каже чоловік.– Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома – що найму, то й утече.
– Найми,– каже Ох,– у мене: його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його – бери, а не пізнаєш – ще рік служитиме в мене!
– Добре,– каже чоловік.
Ударили по руках, запили могорич гарненько, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все… А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!..
– Ну, сідай же,– каже Ох,– наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву – і страва зелена; він попоїв.
– Ну,– каже Ох,– піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Ох звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою – наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову живущою водою сприснув вуглину – із того ледачого парубка та став такий моторний і гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок год. Як вийшов год, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
– Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
– Здоров був, чоловіче!
– Здоров, Ох!
– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.
– Прийшов,– каже,– за сином.
– Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще год служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось такого до біса півнів!
– Ну, пізнавай,– каже Ох,– де твій син?
Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові: один у один,– не впізнав.
– Ну,– каже Ох,– іди ж собі, коли не пізнав. Ще год твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий год; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
– Ох! – каже. Ох до нього виліз.
– Іди,– каже,– пізнавай!
Увів його в кошару – аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не впізнав.
– Іди собі, коли так, додому: твій син ще год житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій год; чоловік іде до Оха. Іде та йде – аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
– Здоров, чоловіче!
– Доброго здоров’я, діду!
– Куди тебе бог несе?
– Йду,– каже,– до Оха виручать сина.
– Як саме?
– Так і так,– каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
– Е! – каже дід.– Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
– Та я вже,– каже чоловік,– і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
– Знаю! – каже дід.
– Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки який він не був, а мій син – своя кров!
– Слухай же,– каже дід,– як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов.
Приходить до пенька:
– Ох! – каже.
Ох виліз і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
– Пізнавай,– каже Ох,– де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
– Ось мій син!
– Ну, вгадав! Коли так – бери.
Взяв перекинув того голуба, і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!
– Ходім же, сину, додому.– От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
– Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три годи, та нічого не заробив!
– Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,– каже,– тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та й піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя[1]: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
– Це твій хорт?
– Мій!
– Добрий хорт! Продай його нам.
– Купіть.
– Що тобі за нього?
– Триста рублів, без ретязя.
– Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробим. На сто!
– Ні.
– Ну, бери гроші, давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
– Що нам, сину, цих грошей – тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
– Не журіться, тату, буде ще. Тут,– каже,– тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів, без шапочки.
От ідуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,– так зразу і насів того перепела. Паничі побачили.
– Це твій сокіл?
– Мій.
– Продай його нам.
– Купіть.
– Що тобі за нього?
– Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
– Ми йому парчеву зробимо.
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
– Ну, тепер ми розжились трохи,– каже батько.
– Постійте, тату, ще буде. Як будемо,– каже,– іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там чи що – аж ярмарок. Син перекинувсь конем – такий кінь, як змій, і приступить страшно!
Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут понасходилось купців – торгують:
– Тисячу,– каже,– без недоуздка, то й беріть!
– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!
Дають п’ятсот.
– Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
– Що тобі, чоловіче, за коня?
– Тисячу, без недоуздка.
– Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
– Ні, не рука,– каже батько.
– Ну, шістсот… бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв,– так чоловік і шага[2] не спускає.
– Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
– Е, ні, цигане: недоуздок мій!
– Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.
– Ну, батю, я тобі ще п’ять рублів накину,– тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок якісь там три гривні вартий, а циган дає п’ять рублів! Взяв і оддав. Запили могорич. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган – то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха – вище дерева, нижче хмари… От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
– Не втік-таки від моїх рук, сучий син! – каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме… От оце вона дожене та й каже:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
– Коли ти, кумонько, хочеш балакати,– одказує окунець щуці,– то я й так чую!
Що нажене щука окуня та знову:
– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
– Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем – та ні, не дожене. А це підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере.
Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
– Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
– Що тобі треба, старичок?
– Так і так: їхав я,– каже Ох,– кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
– От,– каже цар,– моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:
– Оддай,– каже,– дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,– оддай!
А Ох так просить:
– Що хочте, те й беріть у мене,– тільки оддайте мені перстень!
– Ну, коли так,– каже царівна,– то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень на землю… Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї пшонини перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
– Ні за ким,– каже,– я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: як то за простого парубка оддати свою дочку? А далі порадилися та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.
І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!
[1] Ретязь – ланцюг. [2] Шаг – гріш, копійка.