Жив один чоловік. Бідний-бідний. Крім жони й трьох синів, не мав нічого на світі.
Два старші брати були розумні, а молодший, Іван,– дурний. Каже раз отець старшому синові:
– Ляжеш спати й запам'ятай, що тобі приснилося, й розкажеш рано мені.
Минула ніч, а на другий день батько звідає:
– Но, синку, що тобі снилося?
– Няньку, мені нич не снилося.
Вечером отець говорить середущому:
– Но, лягай ти в постіль і скажеш, що тобі снилося.
Але й середущому нич не снилося.
Чоловік уже сердитий. Думає собі: «Кой розумним нич не приснилося, то дурному що може приснитися?»
А Іванові приснилася дівка золотокоса й наказувала йому:
«Я буду твоя жона, лиш аби-сь свій сон нікому не виказав!»
На третій день отець звідає:
– Іване, чи тобі що снилося?
– Снилося! Але я свій сон нікому не розповім!
– І мені?
– Нікому.
Отець так розгнівався, що пов'язав Івана, повів на вулицю й примочував[1] до дерева.
– Сиди тут, доки не скажеш, що тобі снилося.
Іван сидить, сидить прив'язаний… Раз лиш нянько вернувся:
– Но, як?
– Я нічого не скажу!
І лишив 'го тут, голодного, цуравого, босого…
Проходив тут царевич, увидів прив'язаного хлопця:
– Що ти за один? Чому прив'язаний сидиш?
– Мене нянько прив'язав, бо я не хотів йому свій сон розповісти.
– За таке пусте діло тебе отець покарав?
І розв'язав 'го, обоє сіли на кочію й повезлися в місто. Бідний Іван став служити в царя.
Раз він сам до себе засміявся, думаючи про свій сон. Ото втямив царевич:
– Що ти смієшся?
– Згадав свій сон.
– Но, то розкажи мені.
– Ого! Я не хотів нянькові розказати, а тобі нізащо не викажу.
Царевич дуже розгнівався на дурного хлопця, посадив 'го в темницю. Як зачинив за бідним Іваном залізні двері, той йому сказав:
– Закриваєш мене в темницю, а сам збираєшся сватати дівчину золотокосу. Но, та знай, вона твоя не буде, доки я тобі не поможу!
Царевич засміявся й пішов геть. Раз бавилася його сестра коло темниці. Іван втямив і крізь віконце каже:
– Чия ти, дівочко?
– Я сестра царевича.
– Та де є твій брат?
– Пішов сватати. 1
– Сватати? Жаль, жаль… Він не вернеться живий…
Дівчина дуже зажурилася.
– Що буде з братом? Як йому допомогти?
– Я хотів йому допомогти, а він мене закрив у темницю.
– Я тебе випущу!
Як був надворі, сказав:
– Найди сімох вояків, подібних до мене. І всім нам дай однакових коней. Вояки всі мусять бути Івани.
Принцеса все зробила, а як було все готово, рушили в дорогу. Іван повчав солдат:
– Як вас будуть звідати: «Котрий з вас старший», всі закричіть: «Я старший!»
Ідуть день, їдуть два. На третій приїхали до великої гори. Іван сказав, аби його почекали, а сам виліз на гору.
Виліз і видить: три чорти б'ються.
– Що ви ся б’єте?
– Нянько лишив нам топанки-самоходи, шапку-невидимку й конверт-літак. Ми не можемо поділитися.
– Я вас поділю.
– Будь добрий, поділи нас!
Іван взяв лук, позначив стріли, потім їх вистрілив.
– Гляньте їх, котрий з вас яку стрілу знайде, того буде ота річ.
Чорти розбіглися глядати стріли, а Іван взяв сі речі, вернувся до друзів.
Сіли на конверт-літак і полетіли туди, де царевич застряв.
Сіли на землю й увиділи його. Дуже зажурений був.
– Що ти такий смутний, га?
Царевич не впізнає нікого.
– Що ви мене звідаєте? Хіба мені допоможете?
– А може, й допоможемо.
Тоді царевич сказав свою біду:
– Мені дівка золотокоса дала загадку: аби-м їй приніс те, що вона вже має. Як не принесу – скітить[2] ня з білого світу.
– Но, не журися. Я тобі допоможу. Ото проста штука. Лиш мені треба бути коло дівчини.
– Та йди, про мене…
Іван поклав на голову шапку-невидимку й пішов. Дівка золотокоса сіла на корабель, а Іван коло неї.
І попливли далеко-далеко. Раз видить Іван: із води виходить старий дідо з золотою бородою й золотим волоссям. Поклонився:
– Добрий день, донько. Що тебе принесло?
– Няньку, мені треба золоті топанки.
Отець дав їй золоті топанки, і корабель повернув назад. Іван украв від дівки золоту топанку і передав царевичу.
– Візьми. Друга буде у неї.
Царевич пішов до дівки золотокосої. Вона його зазвідала:
– Но, угадав ти загадку?
– Ой, угадав. Тут маєш.– І поклав їй на руку золоту топанку.
Дівчина дуже зачудувалася.
– Айбо мені видиться, що то не ти вгадав. Ще раз мусиш угадати, що у мене буде завтра. Як не вгадаєш, станеш менше на голову.
І царевич знову зажурений.
– Що є,– звідає Іван.
– Знову дала мені загадку, аби-м приніс те, що у неї буде завтра!
– Но, не журися. Я тобі поможу, лиш мені треба бути коло неї.
Іван взяв на голову шапку-невидимку й пішов.
Дівка сідала на корабель, а Іван також скочив до неї. Вона його не виділа. Корабель поплив далеко-далеко. Дівка покликала свого нянька.
І одразу показався старий дідо з золотою бородою і золотим волоссям. Сів коло доньки й каже:
– Розплети волосся.
Вона зачала розплітати й витягла собі один золотий волосок. А Іван вирвав повну жменю. Дідо аж зайойкав:
– Що ти робиш?
– Та я лиш один волосок витягла.
І далі розплітає волосся, Коли розплітала бороду, теж витягла один золотий волосок. А Іван – багато. Дідо розсердився:
– Що ти чиниш?! Ти мене і за бороду цубаєш! – і скочив у море…
Дівка золотоволоса повернула корабель назад.
Іван нараз приніс царевичу два волоски:
– Сякі два золоті волоски будуть у неї.
Царевич прийшов до золотокосої дівки.
– Чи ти вгадав, що у мене є?
– Вгадав. Тут маєш.– І поклав їй на руку два золоті волоски.
Дівка зачудувалася:
– Правда… Айбо то не ти вгадав. «Хтось, може, із тих солдат. Напевно, старший?» – думає собі.
І покликала вояків.
– Котрий із вас старший?
І всі восьмеро закричали:
– Я!
Дівка не могла впізнати межи ними Івана.
А Іван кліпнув на друзів, і вони пішли геть.
Коли проходили біля Високої гори, Іван знову виліз на вершок. Чорти якраз принесли стріли й передали хлопцеві.
Іван дав кожному його річ. Чорти подякували, що їх добре розсудив, і подарували йому золотий перстень:
– Закрути ним, і ми нараз з'явимося тобі на допомогу.
Іван взяв перстень, зліз з гори в долину й рушили далі. Приходять додому, а принцеса вже чекає:
– Чи допоміг ти братові?
– Айно. Усе в порядку. А тепер закрий мене в темницю. Дівчина аж заплакала:
– Як я можу тебе заперти, кой ти нам добре діло зробив?
– Роби, що тобі кажу! Як вернеться царевич, то він мене випустить сам.
І мусила його закрити. Сидить хлопець день, сидить два, тиждень, місяць, рік, багато літ.
Царевич взяв золотокосу дівку за жону й привів її додому. Вона часто плавала на кораблі в море й кликала нянька, але він розгнівався на доньку й не хотів з'явитися. Дівка не посокотала, втратила в морі свою книжку, а без нього не могла нічого вчинити.
Каже царевичу:
– Ти мудрий чоловік, ти вгадав мої загадки. Найди мені в морі книжку.
Царевич розсердився:
– Я ніколи не чув про цю книжку. Що то? Як я тобі її знайду?
Золотокоса дівка дуже зажурилася:
«Що я вчиню без книжки?»
Раз лиш стояла коло темниці. Іван увидів її й каже:
– Царівно золотокоса, чому ти така смутна?
Вона глянула й утямила маленьке віконце і чоловічу голову.
– Що ти там робиш?
– Мене царевич закрив у темницю.
– За що тебе запер?
– Я йому не хотів розказати свій сон.
– Я тебе випущу.
– Ой ні! Мене мусить царевич випустити.
– Я тебе сама випущу!
Іван вийшов надвір і питає царівну:
– Чого ти така зажурена?
– Бо від мене впала у море книжка, а не знаю, як її дістати.
– Я ту книжку дістану.– І закрутив перстень. З'явився чорт:
– Що потребуєш?
– Книжку із моря.
– Я не знаю про книжку, хіба про неї знає мій старший брат. Іван покрутив перстень два рази, і з'явився другий чорт:
– Що потребуєш, Іване?
– Книжку із моря.
– Що за книжка?
– То просто книжка.
– Я не знаю, що то є, може, знає мій старший брат.
Іван закрутив перстень три рази, і з'явився третій чорт:
– Що потребуєш, Іване?
– Книжку із моря.
– Я видів у морі якусь книжку… Зараз принесу!
Не минула й година, як чорт знову з'явився, а вже з книжкою в руках.
– Тут маєш книжку.
Іван передав книжку дівці золотокосій. Вона дуже зрадувалася. Але втямила, що сей хлопець був межи вояками. Напосіла на нього, і мусив признатися, що то він відгадав усі загадки, а не принц.
– Йой,– сплеснула в долоні красуня золотокоса.– Я можу бути лиш тому жоною, хто справді відгадав мої загадки. Такий закон є записаний у моїй книжці.
Іван не відпирався, бо полюбив свою суджену. Сіли на човен, попливли в море, дівка закликала свого няня, Іван його перепросив, аби не гнівався, бо то він з нього волоски скубав, старий усміхнувся, обдарував її дорогими перлами і благословив їх. Іван ще три рази закрутив перстень, і з'явилися всі три чорти нараз:
– Що потребуєш, Іване?
– Шапку-невидимку, конверт-літак і топанки-скороходи.
Чорти все принесли. Він взяв дівку золотокосу, поклав її на конверт-літак; на себе надів шапку-невидимку, і вже полетіли до його няня. А там стали щасливо жити й живуть ще й нині, якщо не повмирали.
[1] Примочував – прив'язав. [2] Скітить – знищить.