Той Вовчок не звався ще Товчок, був чемним звірятком, доки не побачив довколишній світ. А потому? Ось як то було.
Якось стара Вовчиця пішла в ліс подивитися, чи файно ростуть зайчики. А дітям наказала, аби тихо сиділи в норі.
Вовчок-Товчок залишився дома з маленькими сестричками. Полежав на постелі із сухого листя, погрався із сестричками, а що не мав іншої роботи – помаленьку поліз із нори. Перед ним відкрився світ, якого він дотепер не бачив: темні бори, сині гори і золоте сонце. Що за чудо? Що то за краса?
Вовчок-Товчок недовго розмірковував, чи бути чемним і слухняним, чи вийти й роздивитися по дивному світу. Бо він народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички, виповз із нори. І ліз, і ховався – як може йти кривенькими лапками таке мале звірятко. Та недалеко він пішов. У густому лісі, серед кущів ліщини, хтось ухопив його за шию – і переляканий Вовчок через малий час лежав знову в темній норі: то стара Вовчиця, що поверталася із лісу, понесла додому розбишаку.
Відтоді мати ще пильніше дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на поляні, і аби їх вічка помалу звикали до сонячного світла, й тоді одним оком дивилася на Вовчка-Товчка, а другого ока було досить на п’ятеро інших вовченят. Розбишака все хотів розвідати і лише чекав на добрий час, коли втече від матері Вовчиці. А мати і раділа за такого вдатного сина, і боялася пустити малого у світ, доки він не знає всі світські науки.
І почала Вовчиця своїх дітей учити.
Найперше відучила їх від молока, бо для таких великих вовченят у лісі с м’ясо. Спіймала вона мишу, дає дітям їсти. А тим дуже не любиться миша. Ніяк не зрозуміють – що то за їжа може бути, якщо не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Та коли раз, два рази покуштували м’яса – свіжого, тепленького – не треба було їх привчати до нової страви. Вже самі просили від матері Вовчиці: м’яса й м’яса!
Вона принесла зайчика. Ой, то була робота! Вовченята клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був Вовчок-Товчок. Він умів скоріше від усіх упитися зубами у ліпший шматок. А невдовзі вже так похопив оте ремесло, що мати Вовчиця могла вводити його у дальші науки. І одного ранку повела Вовчка-Товчка на перше полювання.
Неподалік за хащею було широке поле. А там попасував отару малий вівчарик. Вовчиця вчила Вовчика, як треба підкрадатися до гурту овець: іти проти вітру, аби пси нічого не завітрили, від кущика до кущика, щоб ніхто не помітив, а потому тихенько чекати, коли вівчар здрімається чи бодай зажмуриться. Тоді вхопити крайню вівцю або барана – і ноги під себе!
Вовчок-Товчок усе зробив так, як вона навчила. Доти крутився при отарі, що вхопив ягнятко і закинув його на плече. Коли пси загавкали – Вовчок-Товчок був уже далеко.
Молодий вівчарик почав ліпше дозирати вівці. Тепер чекав вовка. Але тут задумав ану ж яку дурницю: підманути село. І почав кричати, як лиш міг:
– Вовк, вовк! Помагайте!
Добрі люди збіглися. Хто з вилами, хто з граблями, хто просто з колом – а вовка нема. Хлопчина розсміявся, що йому вдалося обдурити ціленьке село.
Вовчок-Товчок то бачив: він сидів край лісу. Коли селяни пішли геть, сердиті на вівчарика, розбишака вибіг із кущів і схопив ягня.
Дарма тепер хлопчина кричав:
– Ой люди! Вовк, вовк!
Ніхто йому не вірив. І не озиралися.
Вовчок-Товчок сміявся:
– Походив малий брехач!
Він знав уже всі світські науки, і мати сказала:
– Іди, синку, на свою дорогу – спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.
Іде Вовчок у світ. Через ліси, гори. І дуже зголоднів. Зустрічає сестрицю-лисицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Думки розбишаки одразу на корові, аж слинка тече. І каже він лисиці:
– Ану, сестричко, повези й мене.
– Не можу, слабі сани – поламаються, – говорить лисиця.
– Та покладу бодай одну ногу.
Вовчок-Товчок просився так смиренно, що вона дозволила покласти одну ногу. Але сани нараз затріщали.
– Чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! – крикнула лисиця.
– Та де, то вже тріщать мої кості: такий я голодний… – відповів Вовчок-Товчок.
– Добре, сядь на сани.
І він сів собі, як пан. А тільки сів – сани затріщали й поламалися.
Лисиця верещить:
– Що я тобі казала? Тепер мені полагоди сани!
Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав їй сани.
– Що ти робиш, дурню? – сердиться лисиця. – Давай сюди сокиру та піду зрубаю якесь дерево: тут заново треба майструвати. А ти хоч корівку мені повартуй.
– Добре, добре! – радіє Вовчок, а в самого аж слина тече. – Я її повартую!
Ледве лисиця відійшла, як він роздер корову. Добре наївся і пішов. Ані стільки не сказав: «Дякую за гостину». Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:
– Вартуєш корову?
Не відзивається ніхто.
– Напевне, утік, – каже собі лисиця. – Щастя, що корова лишилася на місці, як виджу, лягла. – Але коли вона підійшла і коли побачила, що зробив розбишака, то почала бити свою дурну голову.
Вовчок-Товчок уже собі думав: «То була перша проба. Можу сміло рушати у світ, коли саму лисицю зумів перехитрити!»
Вийшов на дорогу, яка вела в село. Бачить, малим возиком їде один господар. Та возиком на кам’яній дорозі так підкидує, що з нього щось упало. Вовчок подивився, а то солонина[1].
– Маю ціле щастя: на суху яловичину помастити черево солониною, – говорить Вовчок. А далі роздумає: – Тільки солонина, видати, солона. А за солоним треба пити. Побіжу я раз до потічка і добре нап’юся!
Побіг Вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і взяв той шматок. Вовчок-Товчок вернувся, а солонини вже нема. І заревів:
– Так ходить лише дурень! Хто наперед п’є воду, а потому їсть?
Йде, йде – і бачить: край дороги вгодований вепр.
«Ой, у сього добра солонина! Лише – як її дістати?» – думає Вовчок.
– Доброго дня, веприку!
– І тобі, псе вірний, – відповідає вепр.
Вовчок-Товчок розсердився:
– Як ти смієш мене звати псом, коли я чистий вовк!
Вепр налякався й просить:
– Ой, та ти не сердься, я тебе не упізнав.
– Добре, – мириться Вовчок. – Але давай шматок солонини – помастити черево.
Вепр на те відказує:
– Знаєш, Вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Ліпше сідай мені на хребет, і я тебе понесу до стада, де пасуться молоденькі свині. Там будеш мати з чого собі вибрати!
Вовчок зрадів і сів на хребет вепра. А той приніс його в село і почав квилити.
– Чого ти квилиш, веприку? – питає Вовчок.
– Аби збіглися всі свині з малими поросятами! – хитрує старий вепр.
1 збіглися, та лише не свині з малими поросятами, а селяни з дітьми. Як почали Вовчка товкти – хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став Вовчком-Товчком навіки.
Ледве добіг до лісу. Там ліг відпочити і думає про нинішні муки.
«Ой, не є я ще дуже розумний. От і дурний вепр мене перехитрив!»
Блудить Вовчок по пустому лісу, а черево від голоду аж до попереку прилипло.
Раз іде назустріч чоловік. Вовчок-Товчок перестав дорогу і говорить стрічному:
– А я тебе з’їм!
– Добре, добре, – каже чоловік. – Лише пай кипу палицю, щоб не була тобі на заваді.
Вовчок-Товчок ласкаво чекає, доки той відкине свою палицю. А чоловік задув у ту палицю і плюнув огнем. Вовчок устиг, на щастя, прихилитися, і хіба що йому на хребті обпалило шерсть. Та не чекав далі – так побіг, що тільки сухе листя за ним запорошилося. А чоловік – за ним.
Край лісу орав нивку бідний селянин. Вовчок – просто до нього:
– Добрий чоловіче, сховай мене десь. Я віддячу тобі.
У борозні лежав порожній міх, і селянин запхав Вовчка туди. Ловець вискочив на поле – звірини нема. І вернувся в ліс.
Бідний випустив малого розбишаку, а той накинувся на нього:
– Тепер я тебе з’їм!
– Так мені віддячуєш за те, що заховав тебе від ловця? – каже йому орач.
– Заховав не заховав, а я тебе з’їм! – гарчить Вовчок-Товчок. – Бо ти мене у селі побив.
– Я тебе ніколи ще не видів! – дивується бідний селянин.
– Видів не видів – мушу тебе з’їсти, бо я зголоднів!
На те з лісу вибігла лисиця:
– Що у вас за сварка?
– Ти дивися, – каже чоловік:– Я його сховав сперед ловця, а він грозиться мене з’їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.
А лисиця каже біднякові:
– Я не зможу бути справедливою, доки не увиджу, як ти ховав братика Вовчка.
– Покажи їй! – мовив розбишака і вліз до мішка.
А чоловік мішок зав’язав і як почав п’ястуком мастити дурного Вовчка! Лисиця сміється, а Вовчок благає:
– Пусти мене, добрий чоловіче. Ой, пусти!
– Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з’їсти? – посмішкується бідний селянин.
– Ніколи вже не буду гострити зуби на те м’ясо, лише раз пусти!
І чоловік випустив його. Вовчок-Товчок побіг по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуться в село. Прийшов до крайньої хатини, а на дворі ґаздиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на те поросятко, аж слина тече. Але на двір скочити не сміє.
«Коли ще раз люди позбігаються з вилами й ціпами, то мене вже не винесуть ноги», – думає собі.
Ґаздиня зайшла в хату, а порося влізло у корито і хлебче помиї. Тоді Вовчок швидко змудрував:
– Помиї – то вода, а у воді – риба. Я не давав обіцянки, щоб не їсти рибу.
Він скочив у двір, вхопив з корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:
– Біда навчить розуму!
Та й казці кінець.
[1] Солонина – сало.