Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, це сталося давніми віками. В одному місті жив багатий чоловік. Мав жінку і доньку. І була у них велика корчма.
А недалеко від міста були густі ліси, в яких мали гніздо дванадцять розбійників.
Раз сталося так, що одного розбійника спіймали і повісили – висів на шибениці цілу ніч. А тієї ночі студенти грали в корчмі в карти і розмовляли між собою. Один із них каже:
– Хто з вас такий смілий, аби підійшов до того розбійника і взяв із нього якийсь знак?
– Я піду…
– Якщо принесеш знак з повішеного розбійника, дамо тобі десять золотих дукатів!
А при цій розмові була присутня дівчина – донька того багатого чоловіка. Студент, який визвався підійти до шибениці, налякався кішки й вернувся назад. Усі над ким сміялися.
Тоді дівчина сказала:
– Я принесу знак із розбійника…
– Якщо принесеш, дамо тобі двадцять золотих дукатів!
Дівчина довго не думала, схопилася і пішла.
А в той час розбійники зібралися коло повішеного, щоб його поховати. Залишили своїх коней з повними бесагами[1] грошей, а самі пішли копати яму…
Смілива дівчина ножицями відрізала кусок із штанів і гудзики з піджака повішеного і хоче повертатися… Глянула вбік, а там прив’язано до стовпа одинадцять коней. Дівчина здогадалася, чиї оце коні, відв’язала їх і швидко погнала сперед себе додому. Дома розбудила свого батька, передала йому бесаги з грішми, а сама понесла знаки з повішеного тим, з котрими грала в карти.
– Тут маєте знаки! І не думайте, що я принесла лише це. Я пригнала й одинадцять коней, навантажених бесагами з грошима.
Студенти розійшлися по квартирах, і дівчина пішла додому спати, та не могла заснути – думала, що буде…
А розбійники, як викопали яму й повернулися до шибениці, побачили, що їх коней немає. Старший сказав:
– Нічого, цімбори[2], раз візьміть тіло й поховайте, а потім вам дам дальший наказ…
Коли поховали повішеного, старший каже:
– Йдіть додому, а я залишуся у місті і спробую дізнатися, де коні. Якщо узнаю, то куплю їх…
Настав ранок. Дівчина відкрила корчму.
Старший над розбійниками переодягнувся у купця і зайшов у корчму. Бачить: один із тих студентів, що грали вночі в карти, за столом і заснув. Він його розбудив:
– Вставай цімборо, вип’ємо з тобою! Що нового в місті?
Студент відповів:
– Є досить нового. Вчора увечері ми тут грали в карти. І зайшла розмова: «Хто принесе знак з повішеного розбійника, тому дамо десять золотих дукатів». Усі ми боялися, а смілива дівчина схопилася й побігла. І не лише принесла знак з повішеного, але й пригнала коні з бесагами грошей…
Розбійник питає:
– Чи не продала би оті коні?
– Просіть її, вона тут – корчмарева донька.
І командир покликав її, попросив щось випити і почав казати, що купив би коні. Дівчина відповіла, що запитає в батька…
Пробудила батька, і той продав «покупцеві» коні.
Так старший пригнав своїх коней додому в ліс… Як виспався, сказав товаришам:
– Цімбори, я вирішив посватати оту сміливу дівчину, яка погнала наші коні й забрала наші гроші… Завтра двоє з вас підуть зі мною сватати.
Ранком одяглися у панську одежу, запрягли коней у кочію і приїхали в місто до корчми.
П’ють, гуляють. Почали сватати дівчину.
Батько погодився. Призначили весілля. Але жених хоче, щоб молода перед весіллям пішла на оглядини. Він себе представив сином графа і дуже хотів, щоб дівчина бачила його багатий маєток.
Смілива дівчина сказала, що вона йде переодягнутися. Сама швидко побігла до вчителя, що мав легку кочію, і розповіла свою справу.
– Я виходжу заміж – не знати за кого. Зараз маю їхати до нього, а вас прошу на своїй кочії рушити за мною.
Домовилися так, що коли вона буде в біді, то махне йому білою ширінкою[3], і тоді він зразу прийде на допомогу.
Поки дівчина збігала до вчителя, старший підготував кочію. Посідали й поїхали. Учитель – за ними.
Як були вже далеко за містом і хотіли повертати в ліс, дівчина питає:
– Куди це ви мене везете? Де ваш дім?
Старший засміявся:
– Скільки хат ми побачили – ото всі мої!
Дівчина збагнула, що потрапила в біду, і махнула білою хустинкою. Легенька кочія підбігла так тихо, що ніхто й не побачив (уже настала ніч). Дівчина перескочила у кочію вчителя, повернули й почали тікати…
Розбійники хотіли доганяти, та легенька кочія була вже далеко.
– Нічого,– сказав командир,– зараз поїдемо додому. Придумаємо на неї інший спосіб…
А смілива дівчина, як увиділа, що розбійники їх не доганяють, зупинила легеньку кочію і попросила вчителя:
– Повертайте назад і повезіть мене до лісу.
Коли були під лісом, сказала:
– Далі я піду сама, а ви мене тут зачекайте. Чекайте до двох годин ночі. Якщо не повернуся, то передайте батькові, що я вже нежива.
Тихенько й обережно дівчина підійшла до розбійницької хати. Двері були відкриті. Зайшла в одну кімнату, а там висять ключі від усіх кімнат. Ходить з кімнати у кімнату. Раз чує: йдуть розбійники. Вийти вона не встигла. Шукає, де сховатися. Бачить: у кутку величезна сокира на ковбиці лежить, а під нею – відрубані голови. Швидко сховалася між трупів.
Зайшли розбійники до хати, і командир наказує їм:
– Їжте, пийте, а завтра поїдемо за тією дівчиною!
– Яким способом ми її дістанемо?
– На самий обід я зайду до корчми, а ви по одному, по одному – за мною. До шостої години всі ми повинні бути там. Уб’ємо старих, а хату запалимо. І кінчена справа… А зараз треба покінчити з дівчиною, яку ви привезли.
Старший почав її питати:
– Чи ти, дівчино, цього вечора їла, пила? Чи впізнаєш свого чоловіка?
Дівчині було лише шістнадцять років. Вона плакала.
– Зараз будеш і їсти, і пити. І впізнаєш свого чоловіка…
Над дівчиною насміялися і назбиткувалися. Потім один з розбійників узяв її за руку, привів до ковбиці й відрубав їй голову. На дівочій руці розбійник побачив золотий перстень. Хотів його стягти, та не зміг, і відрубав палець. Палець упав до трупа, де сховалася смілива дівчина. Розбійник хотів було пошукати перстень, та старший гукнув:
– Що там із нею робиш? Мало було тобі тут? Ходи сюди! Ти чув наказ?
Розбійник залишив перстень і побіг…
Полягали спати. Заспали й ті, що були на варті, бо дуже сп’яніли. Тоді смілива дівчина тихенько вибралася з хати розбійників
Вибігла на край лісу, сіла на легеньку кочію і приїхала додому.
Дома про все розповіла батькові, а ранком дали знати про розбійників цареві.
Цар дав їм сто солдатів. Спіймали розбійників і повісили їх.
А цар був молодий. Він полюбив сміливу дівчину і взяв за жінку.
Посвадьбували і живуть донині, якщо не повмирали.
[1] Бесаги – подвійна, перекидна торба [2] Цімбора – товариш [3] Ширінка – хустка