Були собі чоловік і жінка, і мали собі три дочки. І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша – то така гидка, така гидка – низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
– Це Бог плаває.
– Де там тобі Бог? То цар плаває,– каже друга.
– Ох, ні, сестрички. Це плаває царевич,– каже третя.
Старша каже:
– Коли б мене той Бог узяв, то, скільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
– Коли б мене,– каже друга,– цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
– Коли б мене,– каже третя,– той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, підплив та й каже:
– Здорові були, дівчата! Боже поможи!
– Здорові, спасибі!
– А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
– А там,– кажуть,– ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
– Як же,– каже,– це так?
– Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
«Де ж це зима з літом зустрічається? Поїду пошукаю!»
Осідлав коня й поїхав.
Їде та й їде, коли дивиться – аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то. бачиться, та зима з літом! – думає він собі.– Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату – аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна другій:
– Оце, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А третя сидить на печі та й не чує і не бачить.
– А що, дядьку,– питає царевич,– де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
– Де ж таки? Щоб цар та прийшов до мужика дочку сватати? Це ви,– каже,– з мене смієтесь.
– Ні, покажи, покажи!
– Ось,– каже,– дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
– Оце,– каже царевич,– моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати царство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
– Гляди ж, щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'явилась у цариці дитина. Та баба зав'язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Приїздить царевич, а та баба його й зустрічає:
– Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,– а вона Песинського привела.
– Нехай,– каже,– буде!
Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
– Гляди ж,– каже,– тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з'явилась дитина.
Баба очі цариці зав'язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
– Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити»,– а тепер привела Жабинського.
– Нехай,– каже царевич,– і це буде!
Пожив він трохи вдома. Іде знов своє царство оглядати й наказує бабі:
– Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина-золотокучерявця, а баба кинула його в криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
– Казала ваша жінка: «Буду синів-золотокучерявців водити»,– аж вона привела одного Песинського, другого Жабинського, а третього Сухинського.
Прийшов царевич, подивився на ту дитину – аж воно сухесухе та погане таке,– лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радиться з ними, що зробити жінці за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся Песинський і заворушився – обперся в дно ногами – воно й вискочило. Повилазили всі на берег – ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море Песинський, Жабинський і Сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
– Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
– їдьте цим мостом куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а Песинський і біжить за ними віддалік! Стрічає їх цар і питається:
– Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський. Оце вони,– каже,– зробили міст аж сюди.
– Певно, моя жінка,– каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
– Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є – срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це. Викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди – аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
– Зайдіть,– каже,– чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
– Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віконця росте – золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
– Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є – іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата Сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич – нема кабана: збрехала баба.
Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
– Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вдова й каже:
– їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
– А що,– каже,– братці, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
– Е,– кажуть,– ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один Песинський, другий Жабинський, а третій Сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте – срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко в яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,– каже,– так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
– Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів Жабинський під лядою, а Песинський і Сухинський зробили яблучко з льоду – та й качаються. От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в'ються; а Жабинський – ліп! та й зачепив лядою – ті золотокучерики й остались. Взяли вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому – мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич – уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
– Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає:
– Ви, братці, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
– Е,– кажуть,– ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один Песинський, другий Жабинський, третій Сухинський, і коло хати стоїть яблунька – срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум'яненьких…
– Ах,– каже царевич,– це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
– Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, Жабинських, Сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
– Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив'язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.