Були собі цар і цариця, а в них – три сини. От їхня мати цариця та ніколи з дому не виходила.
Стали сини в школу ходить, почали з них школярі сміятись, що їхня мати та ніколи з палацу не виходить. Вертаються вони додому та й скаржаться матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс.
Пожурились сини трохи, а там і кажуть:
– Благослови нас, тату, підемо ми матір шукати.
Цар знарядив їх і одпустив.
От ідуть вони та й ідуть, аж дивляться: стоїть хатка, а в тій хатці бабка. Вони до тієї бабки:
– Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?
– Ні,– каже,– не знаю, хіба моя прислуга знає.
От як свисне, як крикне – біжить усякий звір: вовки і леви.
– Чи не знаєте ви,– питає,– шляху до чорного ворона з чорного царства?
– Ні,– кажуть,– не знаємо.
Пішли сини далі, ідуть та й ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.
– Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?
– Ні,– каже,– не знаю, хіба моя прислуга знає!
Зараз як свисне, як крикне – біжить усякий гад: ящірки і гадюки.
– Не знаєте ви, – питає,– де шлях до чорного ворона з чорного царства?
– Не знаємо,– кажуть.
Пішли вони далі, аж стоїть знов хатка, а в хатці третя бабка.
– Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
– Ні,– каже, – не знаю, може моя прислуга знає.
От як свисне, як крикне – летить усяка птиця: орли і горобці, шуліки і гави.
– Чи не знаєте,– питає,– де шлях до чорного ворона з чорного царства?
– Ні,– кажуть,– не знаємо, хіба, може, тирка знає.
А то в неї була така вже тиркава та задрипана[1] якась птиця, що з одним тільки крилом.
– Послать,– каже,– по неї!
Зараз метнулись, притаскали її.
– Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
– Знаю,– каже.
– Так одведи оцих людей, та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці – ясної зірниці, а не то, і друге крило одріжу.
От подякували брати й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом попереду них, та привела – аж стоїть вогненний щит, так вогнем і пашить.
– Тепер,– каже тирка,– прощайте, ідіть собі сміло.
Старші ж брати злякались та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм наказав:
– Ждіть,– каже,– або мене, або матері, хто-небудь вже з нас а прийде.
Ввійшов у той щит – щит розступився, Іван-царевич і пройшов.
От іде та й іде, коли це стоїть палац, а на воротях шість левів язики повисолоплювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили.
Пішов він у той палац, аж там спить красна дівиця – ясна зірниця. Він, як з дороги наморився, схилився на руку та й заснув.
От вона як прокинулась та до нього; ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: «Він мене не рубав. За що ж я його буду?»
Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.
– Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я і пішов її діставати.
– То ж,– каже дівчина,– мій батько. Іди ж ти до другої сестри, та тебе направить.
Подякував він і пішов.
Приходить, аж стоїть другий палац, а на воротях дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали – пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили.
Ввійшов він у той палац, коли там ще краща красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув.
А вона як прокинулася – за шаблю та до нього. А далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав?»
Розбудила його, розпиталася:
– Ти ж,– каже,– наш тепер брат.
Ото погуляли.
– Іди ж ти,– каже,– до третьої сестри.
Попрощались, він і пішов.
Приходить, аж знов палац, а коло нього вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони й пропустили його.
Пішов він туди, аж там ще лучча красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.
– На,– каже,– це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш.
От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз у воронів двір. Пішов він туди, аж там і мати.
– Здрастуйте, мамо!
– Здрастуй, сину.
Ото побалакали, розпиталися, вона і дає йому швайку[2] та булаву,
– Стань, – каже,– он за тим стовпом, то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивати, то й не побачить тебе.
От заховався він за тим стовпом, аж ось і ворон летить. Сів на стовп та й озирається, чи не побачить дечого з'їсти, та й побачив його.
– Хе,– каже,– ось і закуска є.
А він:
– Брешеш, псине м’ясо, подавишся! Я сам тобою закушу!
Чорний ворон як кинеться до нього, а він одскочив та йому на спину ту швайку угородив та булавою все потягає.
Як поніс же його ворон – вже і під хмари, і за хмари, а він усе булавою його почаща. Та бив, аж поки той упав та й лопнув.
Пішов він тоді до матері:
– Вбирайтеся,– каже,– мамо, будемо у свій край подаватись.
От мати убралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали.
Тільки не доїхали до вогненного щита, а Іван-царевич їм і розхвастався,- що ось то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зостався.
Ходив він, ходив, блудив, блудив, а далі й дума: «Вернуся на старе місце, може, хоч що поїсти знайду».
Прийшов, аж нічого немає, саме тільки те яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван.
– А чого плачеш? – пита.
– Та немає у мене нічого, одне тільки яблучко.
– Чого ж тобі треба? Давай його сюди!
Зараз покотив те яблучко, з'явились напитки й наїдки, і три музиканти грають. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже
– Ходім, заберем коней та й поїдемо до тебе.
Полізли у погріб, розбили дванадцятеро дверей, порвали дванадцятеро цепів, вивели двох коней – як вогонь.
Як посідали та як поїхали, не вздріли, коли той вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як приїхали вже до них мати та красні дівиці, побачили, що немає Івана-царевича. «Це ж.– подумали,– вже його і до віку не буде, та й наказали їм казати, що то вони їх врятували. А тут приїздить і Іван-царевич із Стриженим Іваном.
Ото як приїхали, напитали собі десь квартирку у солдата, та й прислухаються, що люди говорять. А брати готуються до весіль, красні дівиці не хочуть за них, кажуть:
– У нас і плаття такого, як треба, нема. Як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядячи і не міряючи – точка в точку, строчка в строчку – так підемо.
Скликають брати всіх кравців, усіх швачок – ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до того солдата:
– Іди берись!
Той одмагається.
– Іди,– каже,– та вимагай мірку золота.
Солдат пішов і об'явився[3], а Стрижений Іван – на коня та туди, у чорне царство; забрав там їхні плаття, а вдосвіта й дома був.
– На,– каже вранці солдату,– неси!
Красні дівиці як подивились, та одна на одну тільки морг, морг, а нічого не кажуть.
От поодягали.
– Ще,– кажуть,– якби нам до цього плаття та черевички.
Кинулись вони до шевців – знов ніхто не береться; вони до солдата.
Солдат одмагається, а Стрижений Іван:
– Берись,– каже,– та вимагай паровицю[4] золота.
Поки солдат раду брав, а Стрижений Іван у чорне царство злітав і черевички привіз.
Побачили їх красні дівиці – ще дужче зраділи.
– Він,– кажуть.– десь тут. Ну, тепер,– кажуть. – зробіть нам ще по платочку.
Брати вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата:
– Роби, сякий-такий!
Стрижений Іван, як дізнався, і до світу й платочки притаскав.
Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив.
Він і розказав. Вони тоді до царя:
– Он хто,– кажуть,– нас врятував, а це злодії.
Прикликали його, розпитали – аж так. Тоді цар до коней прив'язав брехунів та й пустив у поле. А Іван-царевич забрав собі найменшу дівицю та й живуть.
Там горіло три фонарі, йшли три пани, лежало троє яблучок – одне мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав.
[1] Тиркава та задрипана – тут: общипана, брудна, така, що тиркає – пищить. [2] Швайка – товсте шило, ручний інструмент для проколювання шкіри. [3] Об'явився – тут: взявся шити. [4] Паровиця – тут: пара золотих.