В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…
От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.
– Позич, сусіде, мірку зерна до нового,– поклонився бідний у ноги багачеві.
Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці та й відповідає:
– Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.
– Гаразд,– дав згоду бідний.
Багач посміхнувся.
– Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.
Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося.
Другого дня уранці прийшов бідний за словом.
– Лізь у мішок,– наказав багач.
Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.
«Сам не донесу,– подумав собі.– Піду до кума, най підсобить».
І залишив ношу при дорозі.
Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:
– Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.
Почув з мішка голос і зупинив коней:
– Що ти там верзеш?
Бідний своє:
– Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
«Гм,– думає війт,– такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»
Викотився з брички і, сопучи, підбіг до мішка.
– Ану повтори ще раз, що ти говорив.
– Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.
– Стривай-но, любий,– змінив голос війт.– Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.
– Це можна, пане, погодився бідний.– Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.
Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:
– Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..
А сам сів у бричку і покотився до міста.
Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.
– Щось наче важчий став,– крекче багач, дивується.
А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.
Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.
– Ну, слава богу, на одного жебрака в селі стало менше! – зареготів багач.– Заберу його садибу.
І подалися до корчми.
Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, іде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:
– А ти звідки взявся?
– З того світу їду! – і не моргнув бідний-– Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.
Багачі перезирнулись.
– Чекай-но, сусіде,– каже багач бідному.– А вони усіх там обдаровують?..
– Ого, ще й не так! – засміявся бідний.– Баба Оришка, Що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!
– А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачі.
– Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.
Віднині голосно вйокнув і залишив п'яних посеред дороги
Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.
– Лізь, куме, перший,– каже багач,– бо ти вмієш плавати. Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:
– Куме, мені уже амінь!
А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» та й собі кричить:
– Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..
Шубовснув у воду – тільки за ним забулькотіло…
А бідний з того часу зажив собі по-людськи.
Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.