Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
– Куди йдете, гуси?
– Шукаємо воду, бо велика спрагота.
– І я йду з вами, – каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила...
– Ну, ходи з нами. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.
– Куди йдете? – питає кіт.
– Шукаємо воду.
– І я з вами піду, добре?
– Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться... Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.
– Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш в бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
– Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курочка собі:
– І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
– Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
– Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі. А хто не вірить, най перевірить!