Раз бідний чоловік зібрався у світ. В одному селі найнявся у ґазди. Служив рік, та ні грошей, ні сього, ні того.
В іншому селі теж найнявся до ґазди, але й тут не заслужив нічого. Каже він:
– О боже, то раз не маю долі!
Іде далі. Приходить в одне місто. Бачить, у пана на подвір’ї – чотирикутний камінь. Подумав собі так:
– Я буду в цього пана служити за каменя – хоч камінь буде мій.
Коли дослужив рік, той камінь розпався на чотири дрібні. Чоловік забідкався:
– Ну, то лиш я нещасний!
Зібрався і йде далі. Довгий час ішов, ішов – зустрів старого діда.
– Добрий вечір вам, няньку солодкий.
– І тобі, солодкий синку. Куди це ти йдеш?
– Любий мій няньку, йду шукати службу.
– То ходи до мене. Будеш мені служити за три золоті слова.
І чоловік став служити в діда. Вислужив три роки – а то було три дні – і хоче йти геть. Старий дає йому платню – три мудрі поради:
– Поперечною дорогою не йди… Де молода жона, а чоловік старий – не ночуй… А що хочеш робити увечері, зроби лише вранці…
Дав дід йому ще й гроші, рушницю і патрони. Відкланявся чоловік і йде собі геть.
Та хоче він випробувати дідові поради. На одному полі став на перехресті й питає людей:
– Чи можна йти цією поперечною дорогою?
– Та можна.
Дорога держала довго – так що чоловіка вбила ніч[1]. Він іде і бачить якийсь вогник. Ближче, ближче до вогню… вже став недалеко, а там плачуть, стогнуть, відстрибують від полум’я. Чоловік стрілив у вогонь. Зразу все затихло, не чути нічого. Він стоїть, чекає. Бачить: один звідти ступає до ватри, другий звідти, третій звідти. Нарахував їх аж дванадцять. Посідали довкола вогню і почали собі говорити:
– Це була свята зброя, бо врятувала нас від смерті.
Тоді бідний чоловік підійшов до них. А то були чіпкарі[2], що возили крам. Кожний мав коня, а один кінь був резервний. Старший каже:
– Браття, оцей чоловік нас врятував від смерті, то візьмімо його із собою. Даймо йому вільного коня, і буде в нас за старшого.
Чоловік відповів:
– За цімбору[3] буду, але старшим ні. Хай лишиться за старшого той, хто був дотепер.
А це Щастя йому так говорило.
Їдуть вони, їдуть – приїхали до одного міста. Бачать – широкий двір.
– Ну, тут заночуємо!
Зайшли вони до хати – жона молода, а чоловік старий.
Бідняк одразу пригадав, що йому радив дід, і пішов спати до сусідів. Але вночі думає собі: «Піду я подивитися, як маються цімбори».
Була темна ніч, а в тій хаті ще горіло світло. Чоловік заглянув у вікно: старий ґазда лежить на постелі, чіпкарі – на долівці вряд. Раз чує – під дверима хтось шепочеться. То молода газдиня з попом радяться, що тепер можна задушити діда і всю вину скласти на чіпкарів.
Бідний чоловік тихенько витяг ніж і вкоротив попові рясу. Відрізаний шматок поклав до кишені й пішов собі спати.
А вранці, тільки заясніла днина, сусідка заводить:
– Ой, прийняла я біду на голову! Чіпкарі задушили мого чоловіка!
Чіпкарів зв’язали й кинули у в’язницю. Судили їх і присудили повісити. Але чоловік прийшов на суд і каже:
– Славний суде, прошу і я слова. Ці люди не винні. Я їх цімбора, лише я з ними не ночував, бо там було тісно, я ночував у іншого газди. Я вам досвідчу, що ці люди в убивстві не винні.
– Та як ти досвідчиш?
– Закличте сюди молоду ґаздиню і попа.
Коли їх привели, чоловік сказав:
– Хай піп покладе свою рясу на стіл.
Піп положив рясу на столі, а чоловік вийняв із кишені відрізаний шматок:
– Славний суде! Цій платці на рясі треба шукати місце.
Розгорнули рясу і знайшли на ній вирізане місце. Латка пасувала. Чіпкарів відпустили, а почали судити попа і молоду ґаздиню.
Чіпкарі вийшли на вулицю. Тоді старший каже:
– Люди, оцей чоловік уже нас другий раз врятував з біди. Даймо йому всіх коней.
І дали. Самі залишилися у місті, а чоловік поїхав кіньми далі. По дорозі розпродував крам, продав одного коня, потім другого. Доки він доїхав до свого села, залишився лише один кінь і один віз краму. Люди побачили його, почали гукати:
– Приїхав чіпкар! Приїхав чіпкар!
І купують крам.
Прийшла і його жінка. Але чоловіка вже не впізнає.
Звечоріло, і чіпкар припрошується на ніч. Питає ґазду:
– Чи ворота будуть у вас відчинені, бо я би хотів трохи погуляти.
– Будуть. Можете прийти, коли захочете.
Чіпкар собі зарядив рушницю і пішов селом. Приходить він до своєї хати. Бачить – у хаті горить світло. Жінка підгорнула рукави й готує вечерю. А за столом сидить панич і пише. Чіпкар схопив рушницю і хоче стріляти. Та згадав, що радив йому дід. І не вистрелив, хоча його серце трохи не згоріло.
На другий день знову прийшла його жінка купувати крам. Він відсунув її вбік. А коли люди розійшлися, питає:
– Як ти, жіночко, живеш, де твій чоловік?
– Та був у мене чоловік, але не знаю, де є, чи живий. Пішов у світ служити, а я лишилася вагітна, і народився хлопець – уже виріс і ходить до школи.
Чіпкар собі подумав:
«Добре, що я увечері не вистрілив – убив би свого сина».
І каже:
– Жоно, ходи додому… Я – твій чоловік.
І розповів їй свою пригоду.
Так вони стали добре жити і були щасливі.
[1] Вбила ніч – застала ніч [2] Чіпкарі – роз’їзні торговці [3] Цімбора – товариш