Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвали Іваном Торбиною.
Йде він дорогою і бачить – над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців Дав їм свої два леї і хоче йти далі. Але один із жебраків каже:
– Дав нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.
Іван подумав і відповів:
– Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізло з неї без мого слова.
Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби він їх ніколи не бачив. Іван протер очі – дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився ночувати в одного багача. А той сказав:
– До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.
– Як треба, то вижену, – відповів Іван.
Зайшов до хати й ліг на ліжко.
Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся и гукнув:
– Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.
А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували, як п’яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся и крикнув:
– Ану, машир до торби!
Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір’я і сказав багачеві:
– Давай сюди ціпа!
Молотив по торбі та приповідав:
– Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, вам буде тут амінь.
– Скільки мем жити. Йване, свого носа сюди не покажемо.
Він висипав чортів із торби, і за ними тільки загуло.
Іван каже багачеві:
– Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…
– Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! – надувся багач.
– А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багатчику, залазь і ти до торби! Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа.
– Ну, тепер досипляться із тебе грошенята?
– Все дам, тільки випусти мене.
Іван випустив ґазду. Наповнив грішми торбину і поманджав далі. Бідним, яких здибав у дорозі, роздавав по жмені леї. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І легінь пішов – стукає в браму раю.
– Хто там є? – спитав святий Петро.
– Це я – Іван Торбина. У вас є музики?
– Нема.
– А дівчата?
– Нема.
– А гулясте?
– Ні.
– То якого дідька ви живете?
Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:
– Іди геть, волоцюго!
Іван стукає до другої брами:
– Чого гримаєш? – спитав святий Миколай.
– У вас є музики?
– Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! – погрозив старий.
– А дівчата у вас файні?
– Мой ти, дрантюху, що говориш?
– Горілка у вас моцна?
– Рай – це не якась садагурська корчма.
– Пусте все те, що Абрамко пише, – відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.
– Гей ви, чуєте? У вас є музики?
Хтось відповів:
– Аякже! Все в нас є!
Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:
– Тут мас бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти, гаптах!
Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:
– іди зицируй свого цісаря, не нас. Ми не є дурні.
– Нема, мой, правди для бідного! – каже собі легінь. – Піду я до бога, може, хоч він – порядний чоловік.
Став перед Господом і просить:
– Дай мені, боже, таку службу, аби-м міг десь порядки робити…
Господь відповів:
– Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого – молодших, а третього – цілком молодих.
«Ади, людей гризти! – розсердився Торбина. – Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді – й не нажилися!»
Знайшов Іван костомаху й каже:
– Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки – молодші, а чотири роки – цілком молоді…
Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав смерть і кричить:
– Ти ніц-нічого не є варт. Людей наплодилося, як трави і листя, а ти ходиш і гризеш дерева.
– Та ж мені казав Іван…
– Іван? Знайди того гуцульського батярина і чвахни косою!
Пішла смерть на землю і шукає хлопця. А той сам до неї вийшов:
– Добридень, кумо! Добре, що ти прийшла. Понеси мене до раю.
– Понесу, бо сам Господь казав, аби тебе чвахнути косою. Роби деревище.
Іван Торбина взяв сокиру й майструє труну. Вона в нього вийшла велика і моцна.
– Вже готова! – крикнув.
Смерть подивилася і каже:
– Лягай у неї горілиць.
– Я не знаю, як треба лягати, бо-м ще ніколи не вмирав. Покажи мені.
Смерть лягла, склала руки на грудях і промовила:
– Отак.
Іван трахнув віко труни – й фертик. Замкнув труну на три колодки і закинув її в Черемош.
– Як не хотіла-сь понести мене живого до раю, не понесеш і мертвого.
Іван ходить горами, гуляє і співає. Одного разу глип – а смерть стоїть перед ним і зубиська шкірить. Почала казати:
– Співай та гуляй, доки світу й сонця, я тебе не зачеплю. Аби-сь знав!
І не зачіпає. Іван Торбина й досі ходить горами і нічим не журиться. Такий, як був, веселий!