У сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками жили собі дідо й баба, а не було у них дітей.
– Зроби мені, діду, з дерева дитину і колиску,– просить стара.
– Це, небого, можна…
Пішов дід у ліс, зрубав явора і витесав хлопчика. Похрестили його на Яворового Івана. Справив дідо й колиску.
Колише баба дитину й доти колисала, що дитина ожила і почала плакати.
Росте хлопчик день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.
Минули два роки. Іван Яворовий ходить до лісу й допомагає дідові.
Раз лиш виголосив цар, що страшні шарпані забрали від нього трьох доньок. І хто би знайшовся мудрий і сильний, щоб визволив дівчат, одна буде його, і цар передасть йому державу.
Коли Іван почув це, сказав:
– Мамко, приготуйте мені щось у дорогу, бо йду шукати царські доньки.
– Синку, ти ще малий, не можеш женитися.
– Доки їх найду, то вже й виросту.
Узявся хлопець йти шукати зміїв.
У лісі стрітив циганина. Той запитав:
– Що ти, Іване, блудиш?
– А ти – що?
– Я шукаю царських доньок, що їх понесли шарпані.
– Та і я ото… Ну, будьмо цімбори[1].
І пішли в’єдно[2]… Раз натрапили на яму без дна. Радяться, як бн ямою спуститися на той світ. Циганин знайшов плиту, наламали галуззя, крутять гужовики. Учинили довгий-предовгий мотуз, прив’язали на плиту. Вже лише сідати та опускатися донизу.
Домовилися так: як визволять царські дівки, поженяться. Один візьме молодшу, а другий – середущу сестру. Старша буде їм за служницю.
Коли Іван спускався на другий світ, наказував циганинові:
– Сиди коло ями, не відходь нікуди. Як потрясу гужовиною – тягни.
Спустився Іван на другий світ, ходить, шукає шарканів.
Раз іде одним звором, де шаркані мали хижі, й підкрався до першої. Чує: прекрасний голос! Дівчина співає. А хижа обертається на курячій ніжці.
Дівка увиділа Івана, перестала співати і каже:
– Чесний легіню! З того світу ти прийшов погинути? У мого чоловіка п’ять голів. Він тебе з’їсть.
– Не журися. В чому його сила?
– Він має таку воду, що коли нап’ється, стає дуже сильним.
– Давай сюди ту воду.
Напився Іван води, сів на стілець і чекає.
– В який час приходить твій чоловік?
– Скоро буде тут.
Раз чує Іван – упала на двір залізна палиця. Іван вийшов, схопив оту палицю й кинув її далеко-далеко. І шаркань[3] побачив, що хтось сильний у його обійстю.
Взяв шаркань палицю в руки й так підійшов до своєї хати. Відчинив двері й загойкав:
– Ху, грішним пахне! Хто тут, жоно, є?
– Чоловіче, якби прийшов сюди мій родич, ти би його знищив?
– Ні, най не ховається.
– Прийшов мій брат,– збрехала жона.
Іван вискочив з-під корита:
– Тут я, шовгоре!
– Добрий день, родаку[4]!
Подали собі руки.
Шаркань наказав жінці:
– Вари мені олов’яних галушок!
Іван зачудувався з того. А змій запитав:
– Будеш і ти, шовгоре, їсти?
– Я ні.
Коли олово розтопилося, шаркань почав їсти й водою запивати. Лиш у нім хуркотіло…
Як наївся, пішли розщибатися[5]!
Шаркань кинув Іваном так, що хлопець забився по коліна в землю. Іван розсердився і кинув шарканем до пояса. Шаркань Іваном – під руки. Іван шарканем – до шиї… І палицею зачав одбивати його голови. Айбо голови знову прилітають змієві до шиї.
Тоді дівка скоро взяла попіл, посипала шию, і голови не можуть прирости.
Так убили шарканя.
Дівка обняла хлопця:
– Ти мій, а я твоя!
– Ти ще не моя, бо в тебе є дві сестри. І їх треба врятувати… Збирай, що є у тебе дороге, і зачиняй двері, а сама сідай під хату і чекай мене.
Пішов Іван до середущої сестри. А вона теж грає на гармоніці й співає. Коли побачила Івана, втекла до хижі, бо не знала, хто йде. Іван одягнувся в гарну одіж убитого шарканя і взяв його шаблю.
Постукав у двері й відчинив. Дівчина заплакала:
– Ой, чесний легіню, ти тут погинеш! Мій чоловік має десять голів. Він тебе уб’є.
– Не вб’є! Лише скажи, від чого твій чоловік сильний?
– П’є таке вино…
Дівка показала бочки з вином. Іван поміняв бочки: де стояло вино – туди підкотив бочки з водою. І питає:
– Який знак дає твій чоловік, коли вертається додому?
– Кидає палицю, що важить дванадцять центнерів.
Іван напився вина, сидить і чекає.
Раз упала палиця. Іван схопив і кинув нею далеко-предалеко.
Шаркань порозумів, що хтось сильний є у його домі. Вернувся за палицею.
А дівчина заховала Івана у шафу.
Тільки відчинив шаркань двері – загойкав:
– Ху, хто коло тебе був? Свіжою душею пахне.
Жінка заплакала:
– Чи ти би знищив мого брата, якби він тут був?
– Ні, не знищив би.
Тоді Іван показався:
– Добрий день, шовгоре!
– Добрий день, родаку!
Подали собі руки.
Шаркань наказав жінці їсти готувати.
Вона розпалила вогонь, розтопила олово, а Іванові окремо зладила з тіста галушок, бо вже зголоднів.
Поїли і напилися. Іван пив вино, шаркань – воду.
Шаркань каже:
– Підемо розщибатися!
– Як хочеш…
Шаркань вдарив Іваном до пояса. Іван – шарканем до попідпліч. І шаблею притинає голови, але голови скачуть на свої місця. Що буде? І тоді біжить дівка з відром попелу. Іван зрубає голову, дівка посипле попелом шию, і голова уже не може пристати до тіла.
Так Іван згубив і другого шарканя. Дівка дуже зраділа:
– Ти мій, а я твоя!
– Ой, ще ні, бо в тебе є молодша сестра, котру теж треба врятувати. Збери все, що маєш цінне, замкни хижу й чекай мене тут.
Іван іде шукати молодшу царську доньку. Шаблю поміняв: узяв від сильнішого шарканя.
Приходить він до третьої хижі. Чує: дівка грає на гармоніці і співає. Коли його побачила, заплакала:
– Чесний легіню, ти прийшов з того світу сюди, щоб погинути?
– Як бог дасть.
Раз палиця гримнула, аж хижа потряслася… І шаркань закричав:
– Ну, чи спіймав я тебе з любасом? – крикнув на жінку.
І зачав вогнем сапати з двадцяти ротів.
Іван скочив за одвірок і, коли голови показалися у хаті, загопкав:
– Шабле, рубай їх!
І шабля зрубала усі голови…
Дівка зраділа, обцілувала Івана.
– Ти мій, а я твоя!
– Ще не знаємо… Збери, що маєш дороге, й замкни хижу.
Дівка так і вчинила. Іван зібрав усіх сестер і каже найстаршій:
– Ти свої дорогоцінності поклади в цю сливку,– і дав їй плід.– А ти, середуща,– до яблука. А ти, наймолодша – до горішка.
Так і зробили. Іван усе взяв, поклав у кишеню.
Зібралися, ідуть.
Приходять до ями. Колиска їх чекає. Іван посмикав, і згори обізвався циганин.
Іван посадив три сестри в колиску й загойкав:
– Тягни!
Циган витягнув наверх царських доньок, і радий, що Іван лишився внизу. Пішов собі з принцесами геть.
Іван зажурився: як дістатися нагору?
Йде стежкою й думає собі: куди веде оцей пішник[6]?
Йде, йде. Не так то було скоро, як я говорю…
Настала ніч. А Іван усе ще йде. Не лишається тієї дороги… Раз лиш бачить світло. Думає собі: тут переночую.
Приходить до хижі, відчиняє двері, а там сидить баба, що має вії до землі.
– Добрий вечір, мамко!
– Добрий вечір, песій сину. Що ти тут глядаєш?
– Глядаю, де би найнятися служити.
– Будеш мені служити. Бери вила й підійми мені кліпки[7], бо я тебе не виджу.
Іван узяв вила й підняв бабі вії.
– Песій сину! Ти – Яворовий Іван… Я про тебе знаю. Знаю і той явір, з котрого тебе вчинили… Будеш доглядати у мене кобил. Три рази їх маєш всокотити[8] й пригнати. Як не доглянеш – голова долі!
Переночував Іван у баби, а вранці йде з кобилами на толоку. А кобили – то бабині доньки.
Коли його стара виряджала з кобилами, дала йому дрімливого ощипка.
Іван пасе кобили, їсть дрімливий ощипок[9], й бере його сон. І заснув. Як проснувся, дивиться: нема кобил!
– Ой, голова не моя!
На це підбігає лисиця:
– Чого ти так бідкаєшся?
– Де би не бідкався, як найнявся сокотити кобили, а вони пропали.
– Я знаю твою бабу. Дай закусити хлібця, і я тобі поможу.
Він з радості дав лисиці ощипок. Лисиця з’їла й каже:
– Йди додому й стань на яслах… Кобили сталися курками. Я на них майстер! Скоро будуть на місці!
Іван побіг у хлів і чекає. Лисиця почала мордувати курей, і вони заскочили у хлів, стали кобилами. Іван їх пов’язав.
Доповідає бабі:
– Кобили в хліві!
Баба залізними вилами б’є їх і сварить:
– Чому ви далися зловити Іванові? Чому?– І наказала, що мають чинити далі.
На другий день знову жене Іван кобили на толоку. Баба дала йому дрімливого ощипка. Він заспав, а кобили пропали. І знову зажурився.
Раз прибігає вовк:
– Що ти так зажурився?
– Де би не журився, коли так і так…
– Не журися… Я тобі поможу, лиш дай мені хліба, бо я голоден.
Іван віддав вовкові увесь ощипок. Вовк поїв і каже:
– Йди додому. Кобили стали воронами… Той старий кінь, що лежить на гної, скаже тобі все, що маєш робити.
Іван скоро – у хлів. Кінь озвався:
– У моєму хвості знайдеш прутик. Тим прутиком махнеш і примовиш: «Лишайтеся на місці».
Іван узяв прутик, вийшов на двір, махнув і примовив:
– Лишайтеся на місці!
Три ворони, що сиділи на високім дереві, прилетіли у хлів і сталися кобилами. Іван прив’язав їх і доповів бабі.
Баба б’є залізними вилами кобили:
– Ви, певно, гуляєте з песім сином, любите його, хочете мене знищити?
Служив Іван і третій день. Баба й тепер поклала йому в тайстру дрімливого ощипка. Не встиг він пустити кобили на толоку, як пропали. Що робити?
З’явився ведмідь. Іван дав йому ощипка, і ведмідь сказав^:
– Йди, неборе, додому, там лежить на другій купі гною віл, він зарадить, що маєш чинити.
Іван прибіг до вола, а той йому каже:
– Не глядай кобил. Вони тебе все одно обдурять. Поглядай у моєму хвості два прутики. Візьмеш їх. Одним махни в лівий бік, а другим – у правий. І доти махай, доки не з’являться кобили. А за службу попроси від баби старого коня.
Іван подякував, узяв прутики й почав ними махати.
А кобили тепер були раками. Коли пливли із виру у вир, Іван ударив їх своїми прутами, і вони знов сталися кобилами. Іван їх загнав у хлів, прив’язав до ясел і доповів бабі третій раз:
– Служба скінчена!
– Ну, песій сину, проси, що хочеш! – баба сердита, аж волосся з себе рве.
Іван просить старого коня, що у хліві лежить на гної…
Баба переговорює:
– Ти заслужив золота, срібла!
– Не хочу нічого, лиш того коня!
Баба ганить Івана, айбо він лиш своє просить.
– Ну, раз так, бери, що хочеш.
Іван зайшов у хлів.
– Добре ти вчинив,– каже кінь.– Відкланяйся бабі,
Іван відкланявся. Коли відходив, баба плюнула за ним, але встиг заперти двері, бо міг згоріти.
Осідлав коня.
– Ну, як хочеш їхати,– питає кінь,– за вітром чи проти вітру?
– Як тобі ліпше.
Кінь знявся вгору. Летять…
– Поглянь, що за нами?
Іван оглянувся і каже:
– Чорна хмара.
– То баба. Держися! Чи маєш гребінь?
– Маю.
– Кинь позаду себе.
Іван кинув – і зразу зробилася густа хаща від землі до хмар…
– Коби ми встигли вилетіти у наземний світ – там баба не має моці,– каже кінь.
Чорна хмара женеться за ними, майже їх наганяє, але вони перейшли границю…
Баба страшно заревіла:
– Песій сине! Ой, з'їв ти мене!– І нараз розпуклася й розсипалася на порох.
Іван та кінь сіли перепочити.
– Знебулися ми головного ворога!– зрадів кінь.
Як попоїли, він сказав:
– Тепер просто в царське місто. Вчуємо, що нового.
На краю міста зустріли одну жінку.
– Добрий день, мамко!
– Добрий день, синку!
– Що нового чути?
– Синку, велика новина. Вернулися три царські доньки, й готується весілля. Той, хто їх звільнив від шарканя, бере собі молодшу… Якийсь циганин…
Іван припросив свого коня у хлів до одного чоловіка, а сам пішов далі. Попав до шевця.
– Добрий день,– поклонився.
– Добрий день.
– Пане майстер, чи я би у вас не був помічником? Я знаю роботу…
Майстер сказав Іванові, що королівська донька розпорядилася, аби їй вчинили такі топанки[10], яких іще нікому не робили.
– Я вчиню… Не журіться. У мене є матеріал,– відповів на те Іван.
Всі полягали спати, а він узяв горіх, відімкнув його, вийняв черевички молодшої сестри й повісив на гвіздок. Ліг на постіль і заснув.
Надранок прийшла молодша принцеса, а Іван заховався за піч.
– Чи готові мої топанки?
– Готові…
Майстер зняв черевички й подав дівчині. Дуже зачудувалася:
– Не твої руки це зробили! У тебе сякого матеріалу нема!– І покрутила головою.– Ще мушу йти до кравця…
Іван бігом до кравця.
– Добрий день, пане майстер.
– Добрий день.
– Чи є у вас якась робота?
– Є, айбо я не годен зробити.
– Та що то за робота?
– Треба пошити молодій принцесі таке плаття, яке я ще нікому не шив.
– Я спробую!
Іван сів за машину і щось там цоркоче. А як майстер вийшов, відімкнув горіх, вийняв прекрасне плаття і повісив на клинець.
Раз чує, йде молода. Сховався за піч.
– Чи готове плаття?– питає принцеса.
– Готове, айбо не знаю, чи полюбиться вам…
Вона глянула на стіну і чудується… І покликала майстрів на своє весілля.
Як пішла, Іван побіг до свого коня.
– Що нового, Іване?
– Молода нас покликала на свадьбу…
Коли на другий день хлопець зібрався на весілля, кінь сказав:
– Іване, посягни мені у ліве вухо.
Іван витягнув собі прекрасну одіж…
Знялися і летять понад царський палац.
Циганин побачив і загойкав:
– Пресвітлий царю, подивіться, який я славний: сам ангел їде до мене на свадьбу!
Іван закрутився і сів на царському дворі.
Збіглися до нього:
– Що ти за один?
– Скажу, тільки поведіть мене до молодої.
І коли принцеса увиділа Івана, заплакала від радості, обняла його і поцілувала.
Цар дивується:
– Донечко моя, що сталося?
І донька розповіла, як Іван їх визволив, як циганин його лишив, а їх примусив поклястися, аби нічого не казали, що то не він убив шарканів…
Покликали цигана. Як побачив він Івана, у сім разів чорнішим став. Айбо ні в чому не хоче признатися.
– Докажи, що ти врятував їх!– крикнув Іван на циганина.
– Які ще треба докази? Чи не я привів їх у палац?
– Ти привів, а хто їх врятував?
Іван вийняв із кишені сливу і поклав на стіл.
Старша сестра схопила сливу, відімкнула своє плаття і дорогоцінності.
Далі вийняв яблуко.. Середуща сестра схопила те яблуко, бо там було її багатство.
Нарешті, Іван поклав на стіл горіх… Молодша сестра схопила, відімкнула, а там не було ні черевиків, ні одягу. І зрозуміла все.
– Ось наш визволитель!– сказали сестри.
Тоді цар наказав цигана скарати, а за Івана Яворового дав молодшу доньку.
І я там був, вино пив. По закутках стояли міхи солом’яні з поливкою. Кістки обгризені. Я голодний був, поливки напився, кістку вхопив – і нараз зуба зломив. Та й казці кінець.
[1] Цімбора – товариш [2] В’єдно – разом [3] Шаркань – змій [4] Родак – родич [5] Розщибатися – боротися [6] Пішник – стежка [7] Кліпки – вії [8] Сокотити – стерегти [9] Ощипок – прісний корж [10] Топанки – черевики