Був, де не був, один цар, а в того царя був циганин-коваль. Цар увечері закликав слугу й каже:
– Щоб коваль раненько поковав кочію[1]. Якщо не покує – стане коротший головою!
Слуга передав циганинові.
– Добре,– відповів йому циганин,– покую.
Коли слуга пішов геть, каже коваль жінці:
– Ну, жоно, вугілля в нас немає, а тут таке діло… Збираймося й тікаймо.
Зібралися і серед ночі зникли. А маленьку дитину, ще у пелюшках, забули на соломі.
Райком цар нагадує слузі:
– Ану, подивися, чи покував циганин кочію?
Пішов слуга, а в кузні немає нікого, лише дитина – хлопчик – плаче.
– Пресвітлий царю! Цигани втекли, лише мала дитина плане в пелюшках.
– Не кажи таке!
І цар послав служницю:
– Іди подивися, чи правда це, і принеси дитину.
Взяла служниця мале. А в царя теж була мала дитина, і почали плекати обох. І діти ростуть, віддали їх до школи.
Та й виросли, вже легінями стали. Раз зійшлися в палаці царі. Гостяться, веселяться. А не знають, як легіня звати.
Цар звертається до нього:
– Хто би нам подав вогню у піпу?
Легінь черпнув у жменю грані і подав цареві. Від того часу почали його називати – Лабардо Янчі. Або по-циганськи – Погорілий Янко.
Померли цар і цариця, а хлопці живуть. Царський син каже:
– Я хочу женитися.
– Якщо хочеш женитися, то шукай собі дівчину,– відповідає Янчі.
Царський син узяв солдатів і їде сватати доньку поганого царя. На дорогу вийшли червоні мурашки. їх цар сидить, курить піпу і застерігає:
– Принце, їдь помалу, щоб не потоптав мурашине військо… А ще краще – вертайся додому, бо без того, котрий залишився дома, даремно йдеш сватати.
Царський син не послухався і поїхав далі.
Натрапили на чорних мурашок. Сидить їх цар і піпу курить. Каже:
– Принце, їдь помалу, щоб не потоптав мурашине військо. А ще краще – вертайся додому, бо без того, котрий залишився дома, даремно йдеш на сватанки.
Цього разу царський син послухався – повернув додому. Дома питає його Янчі:
– Чого ти вернувся?
– Без тебе не йду сватати.
– Та як я піду? В мене коня немає.
– У нас досить коней – вибери собі.
Поклав Янчі на коня два пальці, а кінь упав… Так перекидав усі коні – і немає для нього коня. Каже:
– Ну, брате, піду пішки. Може, по дорозі найдеться мені кінь.
Зібралися і йдуть. Раз бачить Янчі: чоловік оре одним конем. Гукнув:
– Гей, чоловіче, чи продаєш коня?
– Продаю…
Поклав Янчі на коня два пальці – кінь не падає. Поклав долоню – кінь стоїть.
– Що хочеш, чоловіче, за цього коня?
– Дванадцять срібних.
Янчі дав йому цілу жменю срібних. Сів на коня – і ідуть. Тепер оба на конях. Раз бачать: дванадцять плугів оре, а один чоловік встигає їсти скиби і все кличе: «Гей, люди, помираю з голоду!»
Каже йому Янчі:
– Ходи з нами, дістанеш досить їсти.
Уже їх троє. їдуть далі. Раз бачать: дванадцять косарів суху траву косять, а один чоловік ступає позад них і оте сіно кладе в піну, курить, а все кличе: «Гей, люди, помираю без куріння!»
– Ходи з нами,– каже Янчі,– дістанеш досить курити.
Уже їх четверо. їдуть далі. Бачать: один чоловік перегатив річку, п’є воду й кричить: «Гей, люди, помираю без води!»
– Ходи з нами, дістанеш досить пити.
Уже їх п’ятеро. їдуть далі. Дивляться – чоловік держиться одною рукою за ногу, а другою за око і кричить: «Гей, люди, якби я пустив ногу, то ступив би на той світ, а якби відкрив око – той світ би побачив!»
– Тоді ходи з нами. Такого нам і треба.
Уже їх шестеро. Раз бачать: стоїть чоловік і дванадцять кожухів на ньому, а він трясеться кричить: «Гей, люди, як я змерз!»
– Ану, ходи з нами, я тебе розігрію,– каже йому Янчі.
Так стало їх семеро. Прийшли до царя. Вклонилися:
– Добрий день!
– Добрий день! Що ви хочете?
– Ми прийшли сватати принцесу.
– Добре діло. Якщо пройдете одну пробу, донька ваша.
Цар наказав зарізати багато худоби, напекти багато хліба і дав їм це поїсти. А Янчі покликав:
– Ну, де ти там, що весь час голодний?
– Я тут.
– Ну, їж.
Чоловік почав їсти: покладе до рота – вже й нема. Поїв усю худобу і хліб і кричить: «Помираю з голоду!»
Царський син питає:
– Ну, робимо весілля?
– Ще буде одна проба.
– Яка?
– Багато пити.
Викотили бочку вина, паленки, і пива. А Янчі покликав:
– Ей, де там ти, що багато п'єш?
Випив той увесь напій і плаче: «Ой, помираю від спраги!»
Царський син питає поганого царя:
– Ну, робимо весілля?
– Ні, ще одна проба: багато курити.
Янчі сказав, щоб цар дав привезти увесь тютюн, який є в державі, і покликав:
– Гей, де там ти, що помираєш без куріння?
Той склав увесь тютюн у піпу і зразу скурив. Потім і сіно, та гойкає: «Люди, помираю без куріння!»
Питають у царя:
– Ну, а тепер робимо весілля?
– Ще ні, ще одна проба: знайти мою доньку. Молодиця схопила пивник[2] і полетіла – сховалася. Янчі кличе:
– Де ти, що далеко ступаєш і бачиш? Глядай молодицю!
Відкрив той око, подивився угору – нема, подивився в долину – побачив її в морі, на самому дні. Пустив ногу і вхопив дівку за волосся.
– Ну, буде весілля? – питають царя.
– Ще ні, ще одна проба. Є тут каменище на півсвіта. Якщо молодий закрутить ним, як моя донька середнім пальцем, тоді будемо сватами.
Пішла молодиця, поклала на каменя середній палець і крутнула. Янчі поклав на камінь мізинчик, крутнув три рази, а далі підняв каменя і кинув ним так, що й донині падає у пекло.
– Ну, спадьбуємо? – питає царський син.
– Ще ні, ще одна проба: у залізній хаті будете ночувати.
І наказав цар слугам, щоб оту хату цілий день розпалювали.
Янчі покликав:
– Де ти, що все замерзаєш?
Той підкрутив вуса, зайшов у хату, і відразу на стінках наріс іней.
Ранком цар каже слугам:
– Беріть кочерги і йдіть вигрібайте кістки із залізної хати.
Пішли слуги й чують – там сважаються, кричать: «Попусти, попусти, бо замерзнемо!»
Слуги побігли і сказали цареві, що чули. Цар не вірить – пішов сам. І випустив їх.
Царський син гукнув:
– Ну, робимо весілля?
– Ще ні. Ще одна проба: молодий із молодого має поспати на постелі.
Увечері каже Янчі братові:
– Ти ляжеш на постіль з молодицею, а я сховаюся під ліжком. Та коли вона засне, ти перейди на моє місце, а я на твоє.
Так і було. Вночі Янчі ліг до молодиці. Поклав на неї руку – вона скинула. Положив знову – скинула. Коли положив третій раз, вона скочила з постелі. Він за нею, почали боротися. Вона кидає ним, а він – нею. Розсердився Янчі: «Ей, що я з тобою буду гратися!»
Кинув її на землю і виссав з неї кров – залишив їй стільки, скільки потрібно іншій жінці, аби могла десь хліба спекти і їсти наварити. Тоді поніс її на постіль і сказав братові, щоб лягав коло неї.
Раненько цар дивиться, а молоді сплять…
Справили весілля. Царський син і Янчі забрали молодицю, вернулися додому і живуть. Раз принцеса каже:
– Ой чоловіче, якби ти попросив свого брата, щоб дав мені хоч трошечки крові, бо я слаба і помираю.
І царський син попросив:
– Янчі, дай моїй жоні трошки крові, бо дуже слаба.
– Якщо просиш, то дам. Лише тоді ти будеш із свинями ходити, а я піду жебрати. Дай мені, як каліці, зробити два костури.
Царський син зробив йому два костури і приніс.
– Ну, брате, дай погар[3],– каже йому Янчі. Із свого мізинчика пустив крові й дав принцесі випити, а сам узяв костури і покульгав світом.
Ходить, ходить – вже йому набридло. Раз уночі бачить: у хащі горить великий вогонь. І сам собі каже:
– Що я буду стільки бідувати? Підійду до вогню й нехай мене розбійники уб’ють.
І прийшов до розбійників. Вони загукали:
– Кинемо його у вогонь!
– Повісимо його!
– Застрелимо його!
Але старший сказав їм:
– Не треба. Підкинемо качку, щоб летіла, і, якщо він застрелить її – буде нам за цімбору[4], а ні – то загине.
Янчієві дали їсти, пити. Потім дали рушницю й підкинули качку. Він ліг горілиць, прицілився і стрілив. Качка упала йому на груди. Як упала, розірвав її, з’їв жир – і скочив на ноги: дістав таку силу, що світ би поборов.
Старший сказав:
– Тепер ти вільний, але якщо хочеш, то ходи з нами.
Та Янчі вернувся додому. Іде й бачить: його брат – із свинями.
– Ну, брате, чи казав я, що будеш свинарем? Ану, скинь із себе оте свинарське шмаття і одягни моє. Я сам поговорю з твоєю жоною.
Янчі переодягся свинарем і почав муштрувати свині по-військовому. А в три години по полудню погнав їх у двір.
Вискочила цариця:
– Пси би тобі губи лизали, чого так скоро пригнав свині?
І вдарила його по лицю. Він ударив її. Тоді схопилися до бійки. Янчі кинув царицю на землю і знову випив з неї кров. Лишив стільки, скільки треба жінці.
– Ну, брате, чи будеш по сьому просити для жони крові?
– Ніколи не буду.
Янчі пішов до другого царя і взяв собі принцесу.
Цар передав на нього державу.
І жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
[1] Кочія – карета [2] Пивник – глечик [3] Погар – склянка [4] Цімбора – товариш