Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі – куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту – і баран туди, цап у сад – і баран за ним.
– Ох, жінко, – каже чоловік, – проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. – А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та йдуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран – дужий, та несміливий; а цап – сміливий, та не дужий.
– Бери, баране, голову, бо ти дужий.
– Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і вкинули в торбу.
Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
– Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли.
Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
– А, здорові, молодці!
– Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить – м’ясо буде з вас.
Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумавсь:
– А подай, лишень, баране, оту вовчу голову!
От баран і приніс.
– Та не цю, а подай більшу! – каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
– Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: “Бо це, – кажуть, – такі молодці, що з ними й голови збудешся, – бач, одну по одній вовчі голови тягають”.
От один вовк і починає:
– Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, – піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
– Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
– Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана;
– Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
– Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший, – ізліз аж наверх, а баран несміливий – так нижче.
– От лягай, – кажуть вовки ковтунуватому вовкові, – ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
– Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились.
А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.