Жив якось один королевич. Звали його Марком. А в нього був такий сильний кінь, що міг перескочити будь-яку ріку. Марко орав своїм конем дорогу…
Одного разу турецький цар схопив Марка й закрив до в'язниці. А розбійник Муса в ті часи дуже збиткував народ. Царській дочці приснилося, що Мусу міг би здужати королевич, що сидить у в’язниці. І цар сказав:
– Марку, якщо уб’єш розбійника Мусу, то відпущу тебе на волю і віддам за тебе свою дочку.
– Я можу побороти Мусу,– відповів королевич,– але наперед мушу підкріпитися вином.
Три роки пив червоне вино і їв добрі страви. Принесли сухе дерево – і Марко стис його в руці так, що вчинилася мука, але росу воно ще не дало.
– Іще три роки мушу пити червоне вино і добре їсти,– сказав він.
Коли минули ще три роки, Марко строщив сухе дерево так, що потекла росиця.
– Тепер іду боротися! – вирішив королевич.
Сів на свого коня і поскакав.
А один коваль об’явив у газетах, що викує все, що лиш загадати.
– Викуй мені таку міцну шаблю, щоб перетяла твоє кувадло,– сказав йому Марко.
Коваль викував шаблю. Марко вдарив нею по кувадлу і перетяв його на дві частини. Тоді питає коваля:
– Чи ти комусь уже зробив таку саму шаблю?
– Зробив розбійникові Мусі,– відповів той.
– Ану, держи руку!
Коваль протягнув руку, і Марко відрубав її.
– Щоб ти більш нікому не викував такої шаблі,– пояснив ковалеві і дав йому півтора мільйона, аби мав з чого жити.
Сів Марко на коня і шукає Мусу. Побачив розбійника на широкім полі – Муса стояв посеред дороги. Королевич наказав:
– Або поклонитися, або відступитися!
– Я тобі не поклонюся і не відступлюся, бо мене мати закляла, аби я нікому не давав дорогу.
– Як будемо битися? – розсердився Марко.
– Будемо розщибатися[1].
Боролися довго – день і ніч. Мусі пішла з рота біла піна, Маркові – кривава. Кинув Муса витязем на землю й скочив йому на груди.
Марко заплющив очі. Та раптом почув голос чарівниці Вили, що вилася біля таких витязів:
– Що робиш, королевичу?
– Помираю.
– Ти, опудало, не знаєш, що чинити? Схопи шаблю й розпори розбійника!
Муса почув розмову і оглянувся, а Марко тим часом розрубав йому груди…
Упав мертвий Муса на Марка і так придавив його, що той ледве звільнився з-під убитого.
Після перемоги Марко заприсягся, що більше ніколи він не буде битися з жодним витязем – стільки було довкола крові.
Прийшов до турецького царя. А той уже не хоче віддавати за нього дочку. Каже йому так:
– Не проси мою доньку, бо тобі на ній женитися не можна: ти – слов’янин, а вона – туркеня.
А в ті часи турки мали кордон із себрами на полонині Ягодині. Турецький цар, який ніяк не містився у шкірі, написав до сербського: «Вишли до кордону свого витязя, а я вишлю свого. Як переможе твій – полонина Ягодина буде сербською, а переможе мій, то буде турецькою…»
Королевич Марко мав приятеля – Рилю Позаровича. Той був сильнішим і за нього, бо народився він од змія і мав два серця. Марко й попросив його допомогти.
Зустрілися витязі на полонині Ягодині. Замість Марка прийшов Позарович. Почали боротися на конях – топірцями. Рильо так сильно вдарив турка, що пробив йому голову.
Так Сербія виграла полонину Ягодину.
А Марко з турецькою царівною уже полюбилися. Спіймали його турки й кинули у в’язницю. Дорадилися так, що відрубають йому голову на могилі вбитого турецького витязя.
Раніше не було ніяких телефонів, а листи носили голуби. Написав Марко листа до Рилі, прив’язав його голубові до шиї і відправив. Прилетів голуб до Рилі й сів на підвіконні.
– Біда, хлопці!– сказав Рильо друзям, як прочитав листа.
Сів на коня і поскакав туди, де мали стратити Марка. Ще здалеку гукає:
– Стійте, не рубайте йому голову. Я хочу зарубати його сам, бо він убив мого брата і мою сестру!
Турки зраділи, що серб серба хоче вбити, і дозволили йому відрубати голову Маркові.
А Рильо Позарович схопив побратима й обоє поскакали на коні у свою країну.
Турки оголосили Сербії війну. Перед битвою дев’ять сербських витязів зібралися з царем на вечерю – великий банкет. Один називався Мірошевичем. Турецький цар пообіцяв, що дасть за нього доньку, якщо той поверне проти сербів.
Мірошевич нашептав сербському цареві, що Рильо надумав на нього напасти. Цар підняв золоту чашу й каже:
– Здраво, Позаровичу, вдячний тобі за вірність!
А той відповів:
– Дякуйте тому, що сидить біля вашого лівого плеча.
А ліворуч сербського царя, ми забули сказати, сидів
Мірошевич. Той зігнувся і мовчав. Тоді Рильо встав ізза стола і заявив:
– Завтра, мій повелителю, принесу тобі серце турецького царя!
Вклонився і вийшов. Поїхав у Туреччину.
Турецького царя саме колисали в шовковій колисці. Він дуже зрадів, коли побачив Рилю Позаровича. Думає: «Значить, серби бояться мене й прислали свого витязя поклонитися мені». І вже підняв ногу, аби Рильо цілував її.
А Рильо спішився з коня, вихопив меча і порубав турецького царя. Потім скочив на коня і почав тікати. Але згадав, що забув серце взяти. Повернув коня назад майже від границі. Серби кричать йому: загинеш! Він не слухає. Прискакав до вбитого царя, вийняв із нього серце і аж тоді втік на сербський бік.
Турки дуже розсердилися й напали на сербів. Билися, рубалися. Сербські витязі стояли на смерть. Турки один за одним падали мертвими. Серби перемогли б, але одна туркеня на своїх закричала:
– Опудала! Перестаньте битися з Позаровичем. Він має два серця, ще й гадюка обвита довкола того серця, що біля правої руки. Копайте великі ями і ставте в них залізні рожни…
Турки викопали ями, поставили там залізні рожни. Коні сербських витязів попадали в ями і понастромлялися на вістря рожнів.
Позаровича спіймали і привели до мертвого царя.
– Дай царські ключі, бо будемо тебе довго і страшно мучити!
– Ключі не в мене,– каже витязь.– Ключі вже в королевича Марка.
І послав голубом вістку, щоб Марко йшов його визволяти.
Марко сів на коня і мчить на допомогу. Кінь хляне і падає, а королевич б’є його і лає:
– Що ти падаєш? Чи я тебе не кормив зеленою травою і не поїв студеною водою?
Тоді почув знову голос Вили:
– Марку, за що збиткуєш коня?
– Бо на дорозі в’яне…
– Як би він не в’янув, коли ти забув клятву. Ти ж побожився, що не будеш більше кривавити шаблю кров’ю витязів.
Марко вийняв голуба й послав другові листа, що ніяк не може прийти на допомогу, бо кінь під ним в’яне.
Тоді Рильо вийняв із пазухи ключа і передав туркам. А турки відрубали йому голову.
Королевич Марко пригадав, як побратим йому казав, що Мірошевич – зрадник.
– Ей, буде, що буде, а ще раз закривавлю собі шаблю! – вирішив Марко.
Кінь зразу дістав силу і помчав із витязем до сербського царя. Марко вихопив шаблю й розтяв Мірошевича з голови до ніг.
Так люди дізналися, що зрадник – то ще гірше за розбійника.
І казці кінець.
[1] Розщибатися – боротися