Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, – вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує – хтось є в хатці. Зайчик і питається:
– А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
– Я, коза-дереза.
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами.
Сколю тебе рогами.
Ніжками затопчу.
Хвостиком замету. –
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь:
– От я його вижену!
Побіг до хатки:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
– Я, коза-дереза.
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами.
Сколю тебе рогами.
Ніжками затопчу.
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
– А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
– От я його вижену!
– Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
– Отже, вижену.
Побіг вовк до хатки та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
– Я, коза-дереза.
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами.
Сколю тебе рогами.
Ніжками затопчу.
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
– А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
– От я його вижену!
– Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
– Отже, вижену.
Побігла лисичка до хати та:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
– Я, коза-дереза.
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами.
Сколю тебе рогами.
Ніжками затопчу.
Хвостиком замету, –
ут тобі і смерть!
От лисичка теж злякалась.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить? А рак:
– От я його вижену!
– Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
– Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
– Я, коза-дереза.
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами.
Сколю тебе рогами.
Ніжками затопчу.
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе на піч та:
– А я, рак-неборак.
Як ущипну, – буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замокає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.