Був у одному верховинському селі хлопчик. Та був дуже розумний. Хотів навчитися на вчителя, та родичі його не мали грошей заплатити за науку. Каже він вітцьові:
– Няньку, піду я по світу мудрості вчитися.
– Та хай буде,– сказав отець.
І пішов хлопець від села до села мудрості набиратися. Так дійшов до столичного міста. їде біля царського палацу і втямив на воротах таблицю, на якій написано: «Хто розговорить нашу доньку, той її візьме за жону».
А вона не хотіла говорити, бо так перевіряла мудрість женихів. А всі їй дурницю говорили, і вона мовчала. Казала, що ніхто її не може розговорити.
Хлопець, ходячи по світу, став легенем. Подумав: «Перевірю, чи набрався я мудрості від людей. Якщо файна царівна, то женюся на ній». Поковтав[1] він у царські ворота. Отворив йому Цар і зазвідав:
– Що ти хочеш, легеню?
– Я беруся вашу доньку розговорити.
Подивився цар на хлопця: бідно одітий – не такого йому зятя треба. Та подумав: «Не при таких донька мовчала, то промовчить і при сьому біднякові». Каже:
– Добре! Айбо чи знаєш, що голову стратиш, якщо не сповниш своє слово?
– Знаю. Якщо не сповню – рубайте голову.
Завів цар легеня у свою палату, у ту кімнату, де сиділа його дівка. Крім царської сім'ї, там були міністри та інші великі пани. Легінь повернувся до царя і почав розповідати притчу, яку чув від одного старенького діда.
– Пресвітлий царю,– почав легінь свою мову.– Були в одному селі два цімбори – різьбяр і маляр. У своєму селі роботи не мали і пішли у місто. Найняли собі квартиру і почали там займатися різбленням і малюванням. Різьбяр вирізав із дерева файну дівчину, а маляр намалював їй лице, губи, очі. Була, як жива, лише не говорила. Люди дивилися на таку файну дівчину, хвалили роботу різьбяра і маляра, айбо ніхто її не хотів купувати, бо не вміла говорити. Ідуть вони сумні додому і зустрічають одного хлопця.
– Куди йдеш?
– Шукаю собі квартиру.
– Іди до нас жити, бо ми не маємо чим платити за свою квартиру,– і розповіли про свою пригоду.
А той легінь був учителем. Він каже:
– Та я вашу дівчину навчу говорити.
Як сказав, так зробив. Відразу її купив якийсь великий пан. Та тепер не знають цімбори, як поділитися грошима. Різьбяр каже:
– Тут моя робота головна – мені більше належить.
– Ні, моя! – кричить сердито маляр.
– Я думаю,– вмішався у зваду вчитель,– що головне зробив я, бо навчив дерев'яну дівчину говорити. Адже лише такою ви змогли її продати.
Та ніяк не могли дійти згоди. І подали вони справу у суд.
– Та як рішив суд? – заінтересувався цар.
– Я на тому суді був,– каже легінь,– і все видів і чув. Уявляєте, пресвітлий цар, суд не міг рішити, котрий із майстрів має правду. А я сидів на суді, слухав і думав собі: «Не хитрий це суддя, не може розібрати таку просту справу. А я би легко розсудив їх».
– І я би розсудила! проговорила царівна.
Усі зачудувалися, що царська донька так легко проговорила.
– І ми би знали їх розсудити,– сказали міністри.
– Добре,– каже цар.– Кожний хай напише свою думку на папері.
Усі взяли перо і записали на папері свою думку. Хто що напише – закривали, аби інші не виділи. Розкрив цар написане і увидів, що всі признали роботу вчителя найважнішою.
Тоді попросив слово легінь.
– Пресвітлий царю! Готуйте свайбу! Моя притча добре придумана, бо заставила вашу доньку проговорити. Що означає притча? Різьбяр і маляр – то ви, пресвітлий царю з пресвітлою царицею. А вчитель, котрий навчив німу говорити, то я. Мало вітцю і матері народити і виховати доньку, її ще треба й віддати. А у цій справі головний той, хто прибрешеться до неї так, що вона погодиться вийти за нього заміж, проговорить до цього словами згоди. Так що ваша донька – моя.
Що тут робити? Мусив цар свою доньку віддати за розумного легеня. Та й царівні полюбився легень, бо був не лише розумний, а й файний.
Посвайбували і щасливо жили. Може, і тепер живуть, якщо не повмирали.
[1] Поковтав – постукав.