Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина – статечного й робітного хлопця. І чоловік любив працювати. Але бідність не могли осилити і жили у скруті.
– Гей, няню, доста з того! Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.
– Добре, сину, йди.
І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж поза готар[1]. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:
– Та чи увиджу ще тебе? Гай-гай!
Як вимовив це слово, з'явився коло нього якийсь чоловік. Чорний, чорний і страшно паскудний! Озвався:
– Я тут!
– А ми не кликали тебе,– сказав батько хлопця.
– Я не глухий, чув, як ти вигукнув: Гайгай!
– То зі своїм сином я прощався: гай-гай, кажу, чи увиджу я ще тебе, сине, за свого життя?
– Перебач,– говорить на те чорний,– сталася помилка. Але щоб знав: я керівник усіх нечистих сил і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив се слово, я подумав, що то мене кличеш.
І хоче іти геть. Та повернувся і позвідав бідного:
– А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?
– Йде у світ служити, бо вдома така тіснота[2], що далі не можемо дати собі ради.
– А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.
Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Айбо тут сам хлопець втрутився у бесіду:
– Я, няню, беруся!
Гайгай поплескав його по плечу:
– Такого мені легеня і треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші,– і дав біднякові мішок золота.
Чорний із хлопцем за хвилину щез. А чоловік, зажурений, вернувся додому. Та чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!
А що сталося із сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу і наказує:
– Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти і, що забагнеш, їсти й пити. Але виходити не смій: ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи пристаєш?
– Пристаю.
Гайгай замкнув двері, і хлопець зостався в кімнаті один.
Так перебув рік. За той час обріс, став дуже брудним. З’явився Гайгай:
– Вірно ти служив. Можемо з тобою і розрахуватися. Айбо я просив би зостатися ще на один рік.
– Та добре, зостануся, – погодився хлопець.
Витерпів і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.
Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровий хлопчище, тільки страшно цуравий і такий нечистий, що аж почорнів.
– Такого слугу,– каже дідько,– я іще не мав. Тому не хочу тобі заплатити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?
– Та добре би й се діло зробити. Лиш хто піде за мене – такого немитого і оброслого?
– То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Айбо, коли будеш уже сам собі паном, даш мені три задачі, які би я не міг виконати. Інакше пропадете – і ти, і твоя жінка!
– Най буде!
Нечистий з радості аж підскочив:
– Но, тоді готуйся. Йдемо сватати.
– Неодягнений, нечистий?
– Так, слухай мене…
Сіли у бричку і рушили в путь. Стали перед високими царськими палатами. Гайгай у сріблі-золоті пішов до царя. Привітався й каже:
– У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!
А в царя на виданні були аж три доньки.
– Я дуже радий,– сказав цар сватачеві.– Айбо таке вже оце діло, най кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легеня.
Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.
– А де молодий? –звідують дівчата.
– Там, у бричці. Йдіть і подивіться…
Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку, а там сидить хлопчище – страшний, волохатий, одягнений у дрантя.
Вернулася до палацу й каже:
– Я його не хочу.
Побігла середуща, але і їй не сподобався.
– Но, видиш,– каже цар,– твого сина не хочуть дівчата.
– А може, ще полюбиться третій?
– Най іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.
Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула його з одного боку, з другого… «Хлоп ніби порядний, тільки би обчистити!» – подумала про себе. Вернулася до батька і сказала:
– Добрий молодий, мені любиться.
– Но, видиш,– засміявся до царя Гайгай,– будемо сватове.
Сіли за гостину й домовилися, коли посвадьбують.
Гайгай швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:
– Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?
– Айно!
Гайгай сказав:
– Тепер три дні будеш лиш купатися.
Коли хлопець вийшов з триденної купелі, став такий красивий легінь, що любо було глянути на нього.
А як убрався у парадне плаття, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!
– Тепер можемо їхати до царя на весілля.
Повели із собою і гудаків, покликали високих гостей. Словом, з'явилися в царя з великою порадою.
А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? – думають собі про нареченого.– Хоч посміються усі з нього!» Відхилились дверці, і вийшов такий легінь, що старша аж зомліла, а середуща нараз схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір з жалю скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…
– Но,– шепоче хлопцеві нечистий,– дві душі вже мої – се й твоя заслуга! Тепер сподіваюся, що скоро і третя – твоя наречена, дістанеться мені.
Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дияволе, я ж тобі найду такі задачі, що голову на них поламаєш!»
Смуток оселився у царських палатах: дві доньки загинули. Цар хилиться край столу, сльози течуть з очей. Але весілля треба вже справляти, коли почалося. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.
– Но,– говорить хлопцеві,– живи з жінкою в палаці – держава твоя! А через три роки я прийду. За той час придумай такі три доручення, які б я не міг виконати.
І щез просто на місці.
Наш хлопець почав царювати. Добре йому велося. Та час швидко минав. Скінчилися три роки, і Гайгай – якби з неба впав:
– Но, легеню, час: давай таку задачу, аби мені була не під силу.
Хлопець вигадав: за одну ніч нечистий має поставити палац з чистого срібла-золота, а щоб до палацу вів кришталевий міст із височезними стовпами і на тих стовпах золоті потята співали.
Гайгай пропав… А хлопець веселий, що вигадав нездійсниму річ. Айбо дружині не сказав нічого, яку баламуту має із нечистим.
Рано повставали і не впізнають, де вони знаходяться: замість старого палацу – золота палата, а від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст з високими стовпами, і на стовпах потята золоті співають.
Не знає хлопець – чи радіти, чи журитися.
А пропасник знову перед ним:
– Но, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.
Хлопець уже сердито:
– Усі гори у державі за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло і каміння зносити сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, має зеленітися засіяне поле!
– Ще тяжча задача,– сміється Гайгай.– Та не біда, щось будемо робити.
Рано встають і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння… На тому ж місці, де стояли гори, зеленіє поле.
Тепер хлопець злякався. Нечистий виконав такі тяжкі задачі! Уже лиш одна зосталася…
– Що тобі є? – стривожилася жінка.– Така краса сталася, а ти не радієш!
Він розповів про свою угоду із Гайгаєм…
– Зосталася остання задача. Якщо і ту виконає, нам буде кінець!
Жінка подумала і каже:
– Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!
З'явився нечистий:
– Де молодий цар?
– Він чогось задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, і не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.
– Дай нову роботу – мушу її зробити ще днесь.
– А моя задача буде правоплатна?
– Се однаково…
І молода жінка, вже недовго думаючи, вирвала свій кучерявий волос:
– Бачите сей волосок? Треба його вирівняти. Мусить бути прямий, як стріла!
Гайгай засміявся. Взяв волос за два кінці й легенько натяг:
– Готова робота. Твій волос прямий!
– Ану лиш пустіть його!
Пустив, а волос ще більше скрутився.
– Треба, щоб став рівний!
Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе ру. кою по лобі і каже:
– Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!
І всунув волос у вогонь. А той лиш зашкварчав.
– Такий ти силач?! – сміється з нього жінка.– Тоненький волосок – і той не зміг вирівняти. Забирайся з хижі!
Гайгай, як побачив, що утратив діло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли оті сестри, що втопилися.
– Но, ходи сюди,– покликала жінка чоловіка.– Третя задача пішла в нашу користь. І запам'ятай: прислів'я про жінок, що в них довге волосся, а короткий розум – неправильно вигадане.
І відтоді добре жили. Старші сестри також віддалися, і всі живуть собі щасливо ще і днесь, як не повмирали.
На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик.
[1] Готар – межа поля. [2] Тіснота – скрута.