В маєтках пана Пути Швиговського з Рижемберка, бувшого найвищого судді королівства Чеського, один селянин, з села Гейни, рубав у лісі хворост. Тупався він з раннього ранку на узліссі, аж піт йому очі заливав. Працював на свого пана й не міг скаржитись на тяжку роботу. Хоча часами пан і віддавав хворост своїм селянам, та тільки про пана Путу пильно дбали його посіпаки-управителі, щоб з панських лісів ні сучка ані корінця марно не пропадало…
Коли ж ото селянин, вже добре упрівши, сів собі на камінь біля прогалини відпочинуть, бачить: щось таке біжить по галявині. Придививсь і замер, мов скам'янілий. Вискочило навпроти нього якесь чудернацьке створіння, цілком темною вовною заросле, обличчя грізне з вишкіреними зубами,– не іначе, як сам справжній диявол!
– Господь святий з нами! – сам собі озвався селянин, і стала в нього така манісінька душечка.– Це ж сам чортяка!..
Та як ухопить ноги на плечі, та як дремене поляною до села, а там людей поскликав й усім розказав, що бачив чорта в лісі. Збіглося хутко все село, а той дядько таку дивину розповідає, та сам ледве дух відводить. Взяла геєнчан завзятість; вхопилися вони за зброю, яка в кого була напохваті: той – косу, той – мотику, сокиру, вила, або й ціп,– і всі разом пішли на того чорта. Селянин, що ту відомість приніс, з старостою йде попереду, а за ним все село тягне до лісу.
Тим часом нечистий, зачувши гармидер та вигуки, вмить вибрався на дерево. Був же то не чортяка, а звичайна велика мавпа, що втекла з панського саду. Пан Пута привіз того звіря, тоді ще по наших землях мало знаного, з чужих країв і в своєму замку тримав його про забаву.
Якось мавпу лишили без догляду,– от вона видралась до відчиненого вікна, з вікна скочила до садового муру й, таким чином, ніким не помічена, втекла з саду. Потім побігла до річки, перебігла міст й проскочила на другий беріг до лісу. Там на поляні з'явилася перед селянином й налякала його мало не на смерть.
Тепер, повиснувши на вітах, отой вигаданий чорт розглядався на юрбу, що наближалася до лісу. Люди, вийшовши на прогалину, принишкли. Обережно оглядалися довкола, шукаючи чорта; бо ж добре, коли ще він один, а може там з ним ще й інші лихі духи!
– Аж ось, осьде він! – зненацька закричав ватажок й показав на ялинку, де між вітами сиділо щось темне. Тремтячи з переляку, всі односельці побачили чорну тварь з вишкіреними зубами. Тільки на мить вони отетеріли, а потім враз вибухнув грізний рев, і всі кинулись до дерева. Мавпа, як блискавка, метнулась по вітах нагору й умостилася на безпечній верховині.
А долі селяни обступили дерево, гукали, верещали, стукали по стовбуру, але ж диявол спокійненько сидів у густих верховіттях й тільки клацав зубами. Що ж тепер? Добра порада була дорога. І спало на думку деяким мудрим головам, щоб підтяти дерево: впаде дерево, впаде й сатана! Враз взялись за сокири й почали рубати. Нетривало довго,– дерево затріщало, похилилось і впало на прогалину. Але ж ледве зрубане дерево почало ще тільки хилитись,– мавпа шусть! – і вже була на другому.
Почали знову: підступили до другого дерева, зрубали й його. Та тільки почало й воно падати, мавпа перескочила на третє.
– Е, ні! Стривайте! Так нічого не втнемо! – озвалися інші розумні.– Як не візьмемо в каміння, не заб'ємо чортяки!..
Враз охочі руки назбирали каменюк і всі почали влучати чорта. За якусь хвилину гострий камінь дістав бідну мавпу по спинці. Вона знепритомніла, заточилася, пустила гіляку й упала додолу. Люди завищали. А тим часом «диявол» гупнув на землю й швидко сконав. Стали над ним і почали радитись, що ж з ним робити далі?
Розсудив староста: вже як у панському лісі чортяку забили,– то треба панові його й віднести. А хто знає, як їм пан за те подякує? Можна сподіватися й полегшення праці, а може й зменшить податки, яких так багато було накладено на вбоге село?!
Вирішено – виконано. З обрубаних гіляк зробили нари, на які й хотіли навантажити убитого чорта. Тільки тепер найсміливіші наважились до нього доторкнутись. Але він вже захолов.
Поклали його на носилки листям прикрили й понесли славним походом вниз поляною, а далі – через місток – на другий беріг, до панського двору. Велика громада цікавих з приказу старости зосталася біля воріт, а ті, що несли, в купі з старшими громадянами подалися у браму. Їх пропустили брамою, а коли вони вступили у двір, аж – їм таке щастя! – сам найясніший пан, найвищий суддя іде двором.
Староста з старшими низенько уклонилися й звеліли покласти носилки. А далі говіркий староста почав докладну промову до пана про те, яка їм трапилася пригода. Розповів і про завзятість геєнчан, й про знищену небезпеку, й про вбитого чорта.
Пан Рижемберській слухав спочатку не уважно, а потім, коли почув, що чорт був увесь в шерсті, шкірив зуби та, мов вивірка, стрибав по деревах,– згадав про свою мавпу. Враз підскочив до нар й одкинув віти: справді вона лежала там, убита.
Якийсь час спересердя пан не міг вимовити й слова; тільки зчервоніло та посиніло його обличчя й він злісно вирячив очі. Та вже один з панських гайдуків перелякано озвався до селян:
– Лишенько ж моє! Що ж це ви наробили? Та то ж ясновельможного пана мавпа, а ви її забили!
Селяни остовпіли, наче межи них грім грюкнув. А пан Пута все трусився зі злості й мовчав, наче йому увірвали мови. Лише кивнув на своїх посіпак, а ті все зрозуміли одразу: вмить принесли дубову лаву, і на ній бідолашний староста з підстаростами дістали собі нагороду за те геройство, що вони виявили на мавпі. Тільки тоді, коли вже останній селянин зсунувся з лави, обертаючись на всі боки та підстрибуючи після жалючого лоскотання, тоді тільки пан Пута витяг з горлянки голосу. Тепер уже не староста, а він докладно все розповів селянам і додав:
– За те, що з-за моєї мавпи збіглися всі селяни; за те, що в шаленості своїй ви її убили,– за те буде спокутувати все село. Одсьогодні будете платити новий податок, що зватиметься «мавпячим», який накладаю на вас, як кару за цей вчинок!
Через хвилину старші селяни, хлипаючи виходили з двору. Про те, що самі дістали, навіть і словом не згадали, лише громаді розповіли про новий податок.
Ото було чимало лементу!..
* * *
Сталося це року 1494-го. «Мавпяче» платили геєнчане аж до кінця сімнадцятого століття. А в старовинних податкових книгах село їхнє інакше і не звалося, як тільки «Блазеньська Гейна»…