Жили собі в дрімучому лісі дід та баба. Обом їм було по сто років.
Всього у них було досхочу – і худоби, і одягу, і хутра. Не було тільки дітей. Дуже нудьгували старі.
Пішов якось дід у ліс. Бачить– на галявинці стоїть стара гілляста береза.
Не проста не була береза, а зачарована. Жила в її стовбурі добра чарівниця. Звали її Ічите.
Підійшов дід до берези, постукав по білій корі і говорить:
– Добра Ічите, допоможи моєму горю. Сто років живемо ми з старою на світі, а немає у нас ні сина, ні дочки. Старі ми стали, кволі, нудно нам в самотині. Дай нам, добра Ічите, сина.
І раптом береза з тріском розкрилась. Вийшла із стовбура жінка-красуня з білосніжним лицем і довгим зеленим волоссям.
Каже Ічите:
– Жаль мені вас, старих. Допоможу я тобі. Рівно через три дні ти почуєш сильний шум у лісі: почнеться гроза, піде великий дощ і град. Сховайся і сиди дома.
А через три дні приходь на цю галявину. Побачиш ти на ній великий чорний камінь. Збери своїх друзів і перевези цей камінь до себе в юрту. Поклади його на соболеве хутро і чекай три дні.
Через три дні трісне камінь, і вийде з каменя хлопчик. Буде він вродливіший за всіх дітей на світі. Волосся у нього буде золоте, а тіло срібне. Візьми цього хлопчика собі за сина.
Сказала так чарівниця і сховалася в березу. Зімкнулися білі віти, зашелестіло зелене листя. Дивиться дід – нема перед ним нікого.
Пішов дід додому і розказав своїй старій, що з ним трапилось.
Рівно через три дні почалась у лісі страшна гроза із зливою і градом.
А коли вона вщухла, пішов дід на галявину. Бачить він – лежить на галявині великий чорний камінь, якого ніколи тут раніше не було.
Скликав дід сусідів і потягнув камінь до себе в юрту. Поклав його на соболеве хутро.
Пролежав чорний камінь три дні в юрті. А через три дні камінь тріснув – і вийшов з нього чудовий хлопчик: волосся золоте, тіло срібне, обличчям кращий від усіх дітей на світі.
Зраділи старі і стали ростити хлопчика, як рідного сина. Назвали його: Ерте-Берген.
Ріс хлопчик як з води. В п’ять років мав такий зріст, ніби двадцятирічний юнак. Не було на всю округу юнака– сильнішого і розумнішого за нього.
Якось вранці встав Ерте-Берген, умився, наївся, напився, підійшов до батьків і каже:
– Батеньку, матусю, нудно мені в рідному лісі. Дайте мені коня, щоб через гори і ліс скакав. Дайте золоту уздечку і батіг на дев’яносто пудів. Хочу я по світу поблукати.
– Нема у нас, синку, такого коня, – каже старий, – піди на галявину попроси Ічите, щоб вона дала тобі коня. А золоту уздечку і батіг візьми у мене в коморі.
Взяв хлопчик уздечку й батіг і пішов на галявину.
Підійшов він до берези, постукав по стовбуру і говорить:
– Славна Ічите, дай мені коня богатирського, щоб міг він скакати через високі гори, через дрімучі ліси. Хочу я по світу поблукати.
Розкололась береза надвоє, вийшла із стовбура красуня Ічите.
– Іди стежкою мимо дев’яти струмків, мимо дев’яти ярів, мимо восьми галявин. На дев’ятій галявині пошукай собі коня.
Сказала так– і зникла.
Замахали зелені віти, зашуміли білі гілки. Дивиться юнак – немає перед ним нікого.
Послухався він чарівницю і пішов стежкою. Пройшов він дев’ять струмків, пройшов дев’ять ярів, пройшов вісім галявин.
На дев’ятій галявині дивиться він – цілий табун коней пасеться.
– Котрий же з них богатирський кінь? – подумав Ерте-Берген. – Кину лишень я свою уздечку в табун. На якого впаде вона, того коня і візьму.
Кинув він свою золоту уздечку і бачить – упала уздечка на найменше, найпоганіше лошатко. Розсердився Ерте-Берген:
– Чи такого коня мені треба. Що я з цим лошам робитиму?
А лошатко підбігло до нього і каже:
– Не гнівайся, хазяїне, а поведи мене до молочного озера з золотими берегами. Викупай мене там – побачиш, яким я конем стану.
Взяв юнак уздечку в руки, повів лошатко в гущавину лісу до молочного озера з золотими берегами.
Кинулося лошатко в озеро, пірнуло тричі – і вийшов на берег білосніжний кінь. Грива – кільцями золотими, з ніздрів полум’я пашить, очі іскри мечуть.
– Оце по мені кінь! – вигукнув Ерте-Берген, скочив на нього, розпрощався з батьками і поїхав світ за очі.
Їхав богатир літо, їхав зиму. Рівно сім років їхав.
На восьмий рік схаменувся: згадав, що сім років нічого не їв. Став він роздумувати, де б знайти чого-небудь поїсти.
Дивиться – стоїть перед ним скеля. Іде з скелі димок.
Ударив богатир по скелі батогом – розступилась вона.
Бачить Ерте-Берген – сидить у печері бабуся і кашу варить.
– Здорова була, бабусю! Дай мені поїсти, – попросив богатир.
– А звідки ти, синку, взявся? – питає бабуся.
Розказав їй богатир про себе.
– Та ти, мабуть, і справді богатир, коли так, – говорить бабуся. – Ось тобі богатирська їжа. Поїж.
І ставить бабуся на стіл маленьку мисочку. Засміявся Ерте-Берген:
– Що ти, бабусю! Та цього мені й на один зуб мало.
– А ти спробуй, синку: з’їж спочатку, потім і кажи.
Почав богатир кашу їсти. їв, їв, а все ніяк маленької мисочки до дна виїсти не може. Тільки на третій день з’їв усе, що було в мисочці, і мисочку догори дном перекинув.
– Ну, спасибі, бабусю, нагодувала. Тепер у мене сили немовби втричі більше. Поїду я подвигів шукати.
Розпрощався богатир з бабусею і вирушив у дорогу.
Їхав він лісом, їхав, їхав рівно сім літ і потрапив нарешті в таке місце, де сонце і місяць тільки половинками своїми світили.
А ліс і трава росли в тому місці залізні. Як вітер повіє, – шумить, дзвенить залізне листя, дзвенить залізна трава.
Став Ерте-Берген із цього залізного лісу вибиратися, продиратися крізь залізні кущі і гілки. І вибрався на галявину.
Стоїть на цій галявині сіра скеля, а круг скелі одноока і однорога худоба бродить, залізну траву скубе.
Спробував він на скелю вилізти, а скеля гладка, рівна, зачепитися немає за що.
Обернувся тоді Ерте-Берген білкою і вибіг аж на вершину скелі. Помітив він, що у скелі є отвір, а з нього димок іде.
Зазирнув богатир туди і бачить – сидить на дні скелі дівчина, сама світла, немовби срібна, а волосся золоте.
Плаче вона і жаліється:
– Звірі й птахи на волі живуть, дикі вовки на волі бігають, а я тут сама в полоні у лиходія Бекерденя мучуся.
Жаль стало богатиреві дівчину. Обернувся він знову на людину, стрибнув на дно й питає:
– Хто ти, красуне? І як сюди потрапила?
А дівчина відповідає:
– Я Ірюнь. Лиходій Бекердень мене у батька з дому викрав. Бачиш – навколо сірі скелі стоять. В усіх них полонені його знемагають. А я вже сім років у полоні живу. Зараз Бекердень на полювання пішов, а повернеться він – не минути лиха тобі.
– Може, я з ним як-небудь і впораюсь, – говорить Ерте- Берген. – Не хочу я, щоб ти в полоні сиділа.
Ледве встиг він ці слова вимовити, як зашуміли залізні гілки загойдалися залізні дерева – з’явився на дорозі лиходій Бекердень. Голова у нього була чотирикутна, обличчя однооке, чорне, з ока іскри сипалися. їхав він на залізному коні.
Ударив богатир своїм батогом по скелі – розступилася скеля, і вийшов богатир назустріч лиходію Бекерденю.
– Ти хто такий? – загарчав Бекердень.
А юнак відповідає:
– Я той, хто тобі голову зітне.
Загарчав Бекердень, засміявся злобним сміхом і кинувся на Ерте-Бергена.
Почався бій.
Такий бій, що на небі хмари скупчилися, по землі вихорі завили, залізні дерева до трави прилягли, всі звірі в лісові нори поховалися.
Дев’ять літ билися богатирі. Нарешті почав стомлюватись Бекердень і говорить юнакові:
– Мабуть, на землі нам бою не скінчити. Ходімо до вогненного моря. Ти станеш золотою рибою, а я – залізною, і знову будемо битися. Гаразд?
– Гаразд, – відповідає юнак.
Пішли вони до вогненного моря, обернулися на риб і знову почали один з одним битися.
Схвилювалося вогненне море, зашуміли вогненні хвилі, свистять вихорі над морем – б’ється золота риба з залізною.
Дев’ять літ билися богатирі.
Знову почав стомлюватись лиходій Бекердень, а здаватися не хоче. Знову каже він юнакові:
– Мабуть, і в воді нам не перемогти один одного. Давай піднімемося у повітря. Ти обернешся на сокола з золотою головою, а я – на орла з залізним дзьобом. Згодний?
– Згодний, – відповідає Ерте-Берген.
Обернулись вони птахами, піднялися в повітря і знову стали один з одним битися.
Дев’ять літ билися сокіл з орлом.
Та, мабуть, кінець судився тут лиходієві Бекерденю. Ударив сокіл орла міцним дзьобом в груди – і упав орел мертвий.
Обернувся тоді сокіл знову на молодого богатиря. Підбіг до нього білосніжний кінь з золотою гривою.
І поїхав богатир залізним лісом. Б’є кінь копитами по сірих каменях, а Ерте-Берген промовляє:
– Виходьте, бідні люди, на світло, на волю, на сонечко. Немає більше живого лиходія Бекерденя.
Стали полонені з скель виходити. Дякують богатиреві, радіють, вслід за ним юрбою ідуть.
Повернувся Ерте-Берген на галявину. А там на великому камені красуня Ірюнь, світла, як срібло, з золотим волоссям, сидить, його повернення чекає. Посадовив він її поперед себе в сідло і поїхав назад через чарівний ліс.
Цілих сім років їхав богатир з дівчиною, поки в знайомі місця приїхав.
Спинив коня біля рідного чума, красуню Ірюнь у чум повів.
Зраділи старі батьки. Справили весілля. Стали вони щасливою сім’єю жити. Дев’яносто синів у Ерте-Бергена народилося.
Були всі богатирями, як батько.