Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма: От та й пішов він до бога просити пищі. Приходить до бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був.
– Боже,– каже,– милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду.
– А чого тобі їсти? – каже бог.
– Чого дай, то дай.
– Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, отту й з’їж!
От вовк мерщій од бога, трюх-трюх,– так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило! Казав бог, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш – собака!
– Їй-богу,– каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови! – каже.
– Е, вовчику,– каже,– вовчику! Коли вже ти наважив мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини,– а я все буду пастись,– та й доситішаю; тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так! – каже вовк та зараз до хвоста…
Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… Вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк видить собі та й дума:
«Чи я не дурний, чи я не скажений… Чому було не хватати за горло?!»
От він уп’ять потяг до бога просить пищі.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба,– каже, – тобі кобили трохи?
Лає:
– Хай,– каже,– з неї шкуру живцем на гамани злуплять! Не то не наївся, та трохи пики не розбила…
– Ну, коли ж так,– каже бог,– то піди, отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране!
– Здоров.
– Казав бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти? – каже.
– Вовк!
– Та брешеш – собака!
– Ні, їй-богу,– каже,– вовк!
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– А як їстиму?! З голови почну, та й увесь мій – не як!
– Е, вовчику,– каже,– вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставай,– каже.
От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рот – так тая пасть аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як вчистить у лоб. Він – беркиць у яр… Добре наївся!.. Тоді сів сердега та й плаче.
– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?!
Думав, думав… От пішов знов до бога просить пищі.
– Боже, – каже,– милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
– Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало то й твоє: воно нікуди не втече.
Послухав. Прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й дума:
«Добре,– каже,– з’їм я його, а воно ж солоне – пити захочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…»
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядиться, що нема сала, повернувся – коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче.
– Чи я не дурний, чи я не скажений! Хто ж таки не ївши п’є?
Сидів, сидів… Так їсти – аж-аж-аж!.. Йде знову до бога просити пищі.
– Боже,– каже, – милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу…
– Та й обрид вже ти,– каже,– з тією їжею! Та що вже з тобою казать: піди, там недалечко села пасеться свиня, оту й з’їж!
Пішов.
– Здоров, свине!
– Здоров.
– Казав бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк!
– Брешеш – собака!
– Ні,– каже,– вовк!
– Хіба ж,– каже,– вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж,– каже,– вовкові їсти нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігла в село. Вона як закувіка – аж вовк перелякався.
– Чого се ти, – каже,– кричиш?
– Та це ж я,– каже,– скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство.
Коли це люди як сунуть з хат – з кочергами» з рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!),– потихеньку до свині:
– Скажи – чого це такого народу біжить?
– Та це ж,– каже, для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить – то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався!
Як дерне – та прямо до бога.
Боже,– каже, – милостивий, боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а ото от-от віку кінець.
Бог каже:
Піди, там он йде кравець,– нападеш та й поживишся.
Ледве потопав. Перестріва на дорозі.
– Здоров, чоловіче!
– Здоров.
– Казав бог, щоб я тебе з’їв.
– А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
– Вовк!
– Брешеш – собака!
– Ні,– каже,– їй-богу, вовк.
– Та й малий же,– каже, – з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – давай мірять! Міряв його, міряв… Вже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе його міря:
– Аршин! І вздовж і вшир!
Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне!.. Та вже годі до бога, та побіг до вовків:
– Вовчики-братики! Таке й таке лихо!
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають… Вовк і каже:
– Ні,– каже,– братця – нічого з цього не буде! От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене, усе на мене – один зверх одного; аж поки досягнем вражого сина.
Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній:
– Ану, злізай, вражий сину, будемо тебе їсти!
– А-а-а! – каже,– вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!
– Ні, – каже,– не можна; злізай!
– Постойте ж,– каже,– я на сход душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув та – ачхи! А спідньому вчулось, що від верхнього міря та каже: аршин! Та як присяде – так усі й покотились… Оттакий ворох!.. А він тоді драла… Вони за ним; піймали і розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
– Спасибі,– каже,– богу, що не попущено душі християнської лютому звіру!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив,– по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам – грошей мішок.