Плавав лебідь на воді понад берегом; зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо щука, зупинилась і питає:
– Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
– А навіщо тобі знать?
– Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
– Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
– Візьми і мене з собою! – сказала щука.
– А чого ж, про мене – все одно, хочеш – так подамось разом, веселіш буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
– Візьміть і мене!
– Ну так що ж, хочеш – вирушай і ти з нами; гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і в повітрі літати.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
– Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся па завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
– А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб вам вистачило до теплого краю.
– А як же ми візьмемо? – спитала щука.
– Та давай складемо харчі на візок, упряжемось в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави постороп-кіо і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:
– Ну, ви тут готові? А то я вже лечу!
– Готові, готові, тільки ти, будь ласка, поможи н,г, віз везтп; давай ми всі троє впряжемось і подамося.
- Добре, чіпляйте посторонка мені за ногу.
Рак прив'язав лебедя за погу. Свого посторопка взяв у клешні, а щука за третього учепилася зубами.
– Ну, разом! Рушай!
Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глибину, а лебідь, замахавши крилами, рвонувсь угору; обірвались усі посторонки, по дали возові ходу.
Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став. Тільки жаби добре насміялись і немало дивувалися, чого рак і щука не за своє діло брались.