Жив на світі старий. І був він так немічний і бідний, що не міг більше свого єдиного сина прогодувати. Каже він одного разу синові:
– Старий я дуже став, синку, працювати більше не можу, запасів не накопичив, а по світу йти соромлюся. Ти вже підріс, походи ти по білому світу, пошукай собі службу, либонь сам себе прогодуєш.
– Ваша правда, тату, – відповідає йому син. – Я і сам про це подумую. Піду послужу, на білий світ подивлюся.
У шлях вони вирушили разом: хотілося старому свого сина через гори і ліси провести. Йшли вони, йшли і в один прекрасний день дісталися до дрімучого лісу, а там на камені людина сидить і велику книгу читає. Це був чорнокнижник.
– Дай бог щастя! – привіталися з ним подорожні.
– І вам того ж, – мовить чорнокнижник, – куди прямуєте?
– Так от сина на службу визначити хочу, щоб якій-небудь справі вивчився, – відповідає старий.
– А навіщо вам далеко ходити? Залишайте хлопця у мене, – пропонує чорнокнижник.
– Невже візьмете? – зрадів батько.
– Звичайно, візьму. Стане мені прислужувати. Та чим розплачуватися будете, якщо я його до того ж ще й своєму ремеслу навчу?
– Що мені вам дати? Я людина бідна, – знизує плечима старий.
– Ну гаразд, вирішимо так, – пропонує чорнокнижник, – сім років я буду його вчити. А через сім років приходьте. Якщо його впізнаєте, син додому піде, а якщо ні – назавжди у мене залишиться!
– Будь по-вашому, – відповідає батько. А сам думає:
– Хіба може таке статися, щоб батько рідного сина не впізнав?
Залишив хлопця у чорнокнижника, а сам додому побрів. Але не залишає його тривожна думка: а що як він і справді сина не впізнає?
Поки суть та діло, ми з вами подивимось, як синові живеться.
Насамперед запитав чорнокнижник хлопця, чи знає він грамоту.
– Ні, – відповідає по честі хлопець.
– Коли не навчений, так дам я тобі іншу роботу, – сказав чорнокнижник і відвів у свою печеру. У печері було дві кімнати. В одній стіл – на двох їжа приготовлена. В іншій книги до самого верху лежать.
– Будеш з великих книг пил обтирати, а якщо тобі ця робота набридне, подзвони в дзвіночок, прибіжать до тебе хлопці, стануть з тобою грати, будуть співати, танцювати, жартувати і будеш ти розважатися, поки знову до роботи не потягне.
Потім сіли вони разом до столу, наїлися і чорнокнижник пішов у далекий, одному йому відомий шлях, а юнак за роботу взявся.
День у день з книг пил струшує. Незабаром набридло йому це заняття, але не став він у дзвіночок дзвеніти, а розкрив одну книгу, потім іншу і став старанно вчитися. Навчався, навчався, поки читати не навчився. А коли опанував цю науку, знайшов в одній з книг таємниці чорнокнижництва.
Через рік повернувся додому чорнокнижник, побачив, що книги в порядку, похвалив хлопця і подарував йому дукат. Попросився хлопець до старого батька навідатися, гроші віднести. Чорнокнижник дозволив. Приходить син до батька, а той біля будинку на лавочці сидить, важку думу думає.
– Про що задумалися, тату? – запитує син.
– Ах, синку, – відповідає старий, – та як же мені не замислюватися, боюся я, що через сім років тебе не впізнаю!
– Не журіться, тату, а запам’ятайте: як прийдете за мною, чорнокнижник перетворить мене на голуба і я на даху разом з іншими голубами сидіти буду. Ви подивіться гарненько: в одного голуба крило висить – це я і є!
Заспокоївся старий, а син назад до чорнокнижника пішов. Тільки повернувся, а чорнокнижник знову по своїх справах пішов. Хлопець, як і колись, з книг пил витирає і розуму набирається.
Минуло сім років. Взяв старий батько в руки кийок і відправився до чорнокнижника.
– Я за сином прийшов! – говорить він чарівникові.
– Так, – відповідає той, – сім років вже пройшло, я віддам вам сина, тільки спочатку його відшукайте. Подивіться на дах, він там сидить! Не впізнаєте з першого разу – назавжди у мене хлопець залишиться.
Підперся старий на кийок, дивиться на голубів. Дивився, дивився – і знайшов.
– Ось він, – зрадів старий, – ось мій синок – крайній у третьому ряду, він крильце звісив!
– Ваша правда, вгадали, – нахмурився чорнокнижник. І давай відговорюватися та викручуватися, хлопець, мовляв, голубом обернувся і не можна його відразу на людину перетворити.
Довелося батькові одному додому йти.
А син почекав, поки чорнокнижник з будинку піде, схопив книгу, де всі його чари записані, і пустився слідом за батьком. Догнав його і пішли вони разом, обидва радіють.
– Я, тату, сам звільнився, та ще чарівну книгу з собою прихопив!
– Дивись, синку, не довелося б тобі за неї дорого платити! – занепокоївся батько.
– Що ви, тату, я тепер більше самого чорнокнижника знаю! А щоб він нас не наздогнав, перетворюся я в жвавого коня, а ви на мене сідайте і поїдемо в найближче селище на ярмарок. Там мене продайте. А продасте, негайно ж вуздечку зніміть. Якщо не знімете, ніколи до вас більше не повернуся.
Перетворився син на прекрасного коня. Батько на нього сів і поїхав. Збіглися купці, запитують, що він за коня хоче, а старий відповідає:
– Чотири сотні золотих!
Купцям здалося дорого, стали торгуватися, але тут з’явився чорнокнижник. Подивився уважно на коня і відразу зрозумів, що це за кінь.
– Скажи, діду, скільки твій кінь коштує? – запитав він.
– Менше чотирьохсот золотих я не візьму, – відповідає старий, не впізнавши чорнокнижника.
– А може, дешевше?
– Ні! – розсердився старий.
– Ну що ж, отримуй чотири сотні! – І чорнокнижник тицьнув йому в руки гроші. Став батько гроші перераховувати, забув, що син казав, а чорнокнижник вхопив коня за вуздечку, скочив на нього і шукай вітру в полі. Примчав у село до коваля, квапить його:
– Підкуй, ковалю, мого коня найміцнішими підковами!
Сам зліз з коня і біля колодязя його прив’язав.
Коваль пішов до кузні, а чорнокнижник слідом за ним.
Кінь прив’язаний міцно, не може вуздечки скинути. Тут вибігає з дому дівчина і до криниці по воду прямує.
– Дуже прошу тебе, красуне, розв’яжи вуздечку, буду тебе добром згадувати! – мовить раптом кінь людським голосом.
Дівчина глечик поставила і вуздечку розв’язала. Миттю перетворився кінь у голуба і піднявся в повітря! А чорнокнижник яструбом обернувся і слідом за голубом в небо злетів.
Трохи яструб бідного голуба не спіймав, але той побачив, що в королівському палаці біля вікна принцеса сидить і, обернувшись золотим перетнем, впав їй прямо на коліна.
Зраділа королівська дочка і до свого хворого батька побігла. Король здивувався. А тут ще слуга доповідає, що чужоземний лікар в палац проситься, обіцяє хворому королю здоров’я повернути. Наказав король того лікаря до себе негайно кликати. А лікар той був чорнокнижник. Королівська дочка питає, чи може він Ті батька вилікувати.
– Звичайно можу, – відповідає чорнокнижник, а сам з перстня ока не спускає, – звичайно можу, якщо ви віддасте мені той перстень, що у вас на пальці красується!
Шкода було королівській дочці з ним розлучатися, та дуже вона свого батька любила. Пообіцяла вона лікареві перстень віддати, якщо він батька на ноги підніме.
Чорнокнижник поворожив щось і король тут же відчув себе здоровим. Зняла королівська дочка перстень з пальця, а він у неї з рук вислизнув і дрібним просом по підлозі розсипався. Чорнокнижник в голуба перетворився і давай просо клювати, але одне зернятко під туфельку принцеси закотилося і, як тільки голуб до її ноги підскочив, зернятко обернулося яструбом. Накинувся яструб на голуба і в клапті розірвав.
Прийшов тут чорнокнижнику і його чарам кінець.
А яструб перетворився на прекрасного юнака, вклонився королівській дочці і подякував їй. Здивувався король і, вислухавши його розповідь, сказав:
– Якщо ти зумів самого чорнокнижника перехитрити, то віддам я тобі свою дочку в дружини, а після моєї смерті сідай на королівський трон.
Син бідного батька одружився на королівській дочці, старого батька до себе забрав, і зажили вони всі разом щасливо, а коли король помер, став мирно і справедливо державою правити.