Жив собі був джиґунець, та тільки й манку[1], що головна щітка[2] та роззувало[3], але у нього ще був комірник пречудесний: об цім-то комірі й річ!
Був уже той комірник на порі і задумав женитись.
От раз і трапилось йому у пранні з підв’язкою вкупі лежати.
«Біс йому! – дума комірник.– Зроду-віку не бачив нічого такого вродливого та стрункого, як ця личина; що то за делікатне та милесеньке!»
– Насмілюсь,– до неї каже,– запитатись, панно, як ваше мення?
– Не скажу! – одмовила підв’язка.
– Де ж живете ви, панно? – таки до неї комірник.
Але підв’язка була соромлива і полохлива; їй здалося якось ніяково одрікати на таке питання.
– Адже ж справді, ви стьожечка? – допитувався-таки комірчик.– Стьожечка до горлечка?! Бачу, моя люба панно, що вживають вас на користь і на красу!
– Цитьте, будь ласка! – відповіла підв’язка.– Здається мені, пане, що я не дала вам на розмову ні дозволу, ні приводу!
– Вибачайте, панно: сама ваша врода – найкращий привід!
– Гетьте-бо! Не присувайтесь близенько! Ви, певно, хлопець!
– Правда, та ще до того й джиґун! У мене є головна щітка й роззувало! – промовив та й збрехав, бо речі ті були не його, а його пана. Так що ж? Такий уже хвалько з нього був!
– Не лізьте-бо, кажу, так близько! – промовила підв’язка.– Я до цього не звикла!
– Куди ж, яка цяця! – одрізав комірчик.
Ото по сім витягли їх з балії і поклали на сонці, а далі – на прасувальну дошку. Де не взялася й праска гаряча.
– Шановная удівонько-пані! – обернувся комірчик до праски.– Шановная удівонько! Ох, мені душно, млосно так… Всі зморшки навіть пропали, аж вилискуюсь! Я зовсім спалюся! Печете ви мене наскрізь… Ох, будьте ж моєю дружиною!
– Геть, поганий! – одмовила праска та й почала по комірнику їздити згорда, бо удавала себе за паровоза з потягом.– Ач, дрантя!
Прийшли далі і ножиці: треба було комірника ізрівняти, бо дуже по краях обтріпався.
– Ох! – до ножиць комірчик.– Певно, ви перша танцюриста! Як дивно ви ніжками вихиляєте,– нічого в світі я кращого не бачив: ні одна людина до вас прирівнятись не зможе!
– І без тебе це знаємо! – одмовили ножиці.
– Вам прямо княгинею бути! У мене тільки й манку, що пан джиґун та щітка головна з роззувальцем. Якби мені князство!
– Як?! Він хоче мене сватати? – розсердились ножиці та спересердя так чикнули його, що комірчик здався ні на що!
«Треба тепер хоч до головної щітки сватів послати!» – подумав комірчик і обернувся з словами:
– Яке у вас чудове волосся, моя пані! Скажіть мені, чи маєте шлюба на мислі?
– Авжеж! – одмовила щітка.– Хіба не знаєте, що я з роззувалом заручена?
– Заручені! – схлипнув комірчик.
Ні за кого вже було йому тепер свататись; так він ото закинув і гадки.
От через який там час попав наш комірчик до папірні. Там було чимале зборисько ганчірок і шмаття; тоненькі тримались особне, а грубі – теж: звичайно, як і між людей робиться. Усяке мало багато дечого оповідати, але найбільше того комірчик, бо такий уже з нього був чистобреха!
– Мене,– каже,– мати, певно, в любистку купала, бо так і липли всі до мене, так і липли! Ну, та з мене ж був і джиґун неабиякий! Мав я собі головну щітку й роззувало; але не на вжиток… От якби тоді подивились на мене, як лежав боком!.. Ніколи не забуду першу коханку: то була підв’язка, чи то пак – стьожечка! Гнучка, чудова, делікатна; вона з-за мене кинулась у балію!.. А то ще вдова одна мене палко кохала; але я так знеповажив її, що вона вся аж почорніла! Потім танцюриста одна прибилася: це вона мене так уразила, як бачите. Така непосидько! А власна моя щітка так закохалась у мене, так закохалася, що аж волосся їй повилазило… Що й казати! Нажив- ся-таки я, набувся; але найбільше шкода підв’язки… чи то пак, помилився,– стьожечки, що з-за мене і в балію кинулась! Таки в мене гріхів на сумлінні! Час-пора і в папір білий обернутися!
І комірчик таки свого долежався. Все шмаття на папір було перероблено; але він обернувся в той самий аркушик, на котрім ця казочка надрукована; ото щоб не плів теревенів!
Не забудьмо ж, дітки, і ми цього, а то як знати? Може, й ми коли-небудь з шматтям до мішка влучимо і зробимось білим папером, на котрім надрукують все життя наше, навіть і таємне. Тоді й будемо бігать по цілому світу та розказувати самі про себе.