Давно-давно це було. На лісовій галяві сонячного літнього ранку розцвіло багато красивих квітів. Тихо гойдалися від легенького вітерця скромні білі ромашки, веселі сині дзвіночки, гордовиті барвисті тюльпани. Та найкращою серед них була червона, як полум’я, квітка папороті. Така вона була чудова, що соловейко одразу ж склав і заспівав їй величальну пісню. Почула цю пісню папороть, пихато хитнула головою і подумала: «А справді, я найкраща за всі квіти, і немає мені рівні в усьому світі».
Злетілися на галяву бджілки-працівниці, метелики-танцюристи, кузьки різні, з квітки на квітку пурхають, пилок і нектар збирають. А як побачили квітку папороті, у захваті задзижчали і до неї мерщій. Але вона свої пелюстки стулила, нікого не пускає і говорить:
– Не смійте торкатися, ви мене пилком забрудните, ніжками подряпаєте, мою красу зіпсуєте.
Просять бджілки-працівниці:
– Ти дай нам трошки пилку і нектару, у всіх квітів ми берем, жодній шкоди не завдаєм, і ніхто на нас не ображається.
– Нікого не пущу, – відповіла папороть, – забирайтеся геть, не заважайте мені свою вроду всім показувати.
Образилися бджілки, метелики, кузьки, полетіли собі. І папороть знову розкрила пелюстки, стоїть посеред галяви, як жар горить. Тільки ніхто тепер до неї не летить, красу її не вихваляє. Подивилась навколо себе папороть і подумала: «Це мої сусіди-квіти із заздрощів мене затулили, щоб ніхто мені не побачив». І загукала на них сердито:
– Як ви посміли, нікчемні дзвіночки та ромашки, поруч зі мною зрости? Тільки милуватися мною всім заважаєте!
– Нікому ми не заважаємо, – продзвенів синій дзвіночок, – тільки милуватися такою пихатою квіткою ніхто більше не хоче. Схаменися, папороте, пусти до себе бджіл!
Захиталась од злості папороть і зарепетувала:
– Не на те я розквітла, щоб надокучливих бджіл поїти-годувати!
– Дурна ти та й годі, – сказав дзвіночок, – про те не подумала, що бджоли обпилкували б тебе, насінню зростати допомогли б, а так ти пустоцвітом залишишся.
– Зате я за всі квіти найкрасивіша, а про насіння мені малий клопіт, –відповіла папороть.
Настала осінь, одцвіли лісові квіти, кинули своє насіння на землю, лише у папороті жодної насінини не було. І навесні, коли замайоріла галява новими квітами краще, ніж раніш, не розквітла лише одна папороть.
З того часу вона і не цвіте ніколи, а крихітні спори, що замість насіння у неї з’являються, соромиться навіть показувати і так ховає їх знизу під листям, що важко ці спори помітити.